Білий замок на Чорній скелі - Костянтин Матвієнко

— Давай я тобі у замку розповім. А ти мені дорогою — про те, як таки сюди потрапив.

Вони спустилися до вітрильника. Ілько допоміг Марку зійти на облавок, і судно рушило у напрямку блідо-помаранчевого туману-марева, що закривав дальню затоку поміж червонуватими скелями. Грізному псові Гаверу Ілько наказав залишатися на носі, а Марка посадовив біля себе на кормі. Ледь торкаючись стерна, він кермував у потрібному напрямку. При цьому пластина вітрила сама поверталася так, щоб на неї потрапляло якомога більше сонячного світла.

Слухаючи Марка, Ілько помітно занепокоївся тим, як просто той зайшов через розірвану пелену у гірському тунелі, опинившись на озері. А юнак, своєю чергою, дивувався, що ця чарівна місцина досі невідома в їх аулі.

Суденце зайшло у марево над затокою. Вітрило потьмяніло і саме собою згорнулося, але рух тривав. За хвилину туман розступився, і Марко побачив, що вони вже біля причалу. Гавер вистрибнув на берег і миттю зник на вимощеній білим шерехатим камінням стежині, що вилася поміж матово-чорних валунів. Помітивши, як Марко замилувався доладним собацюрою, Ілько сказав:

— Це водяний мастиф. Нетутешня порода.

— А звідки вона? З Імперії? Чи, може, з Конфедерації? — перепитав юнак.

— Ні, ще з більш віддалених країв, — ухильно відповів парубок. — Ходімо!

Ілько затягнув швартовий кінець на кнехті, і вони рушили мощеною стежиною.

Скелі тут були не червонясті, як на інших берегах озера, а геть чорні. Поміж них росли доглянуті кущі та яскраві різнобарвні квіти. Вони надавали прибережному краєвиду якоїсь дивної краси. Угорі над затокою на так само чорній прямовисній скелі височіла біла вежа. З берега вона здавалася Маркові вирізьбленою зі шліфованої кістки або з мармуру...

У Нода раптом з'явилося непевне відчуття подиву. Якийсь спогад не давав йому спокою. Він закрив книжку. Рамир запитав, чому він припинив читати, але Нод жестом показав, щоб той не заважав вловити думку, що вислизала і знову, дражнячи, майже поверталася. Раптом він збагнув: листівка, залишена на дідовому столі! То, напевне, була ілюстрація до цієї книжки — парубок з чубом до плеча, а з ним якесь волохате створіння. І ще одне: дивне ім'я Ілько, яке йому трапляється вдруге за усе життя, а вперше — на звороті тієї листівки. Виходить, має ще бути і якийсь Лахудрик Пенатій. Дивина! Нод дуже шкодував, що не прихопив листівку з собою. Розповів цю історію Рамирові, але той сказав, що йому зараз геть не до розгадування сюжетних таємниць старих романів.

Сонце вже пекло на повну силу. Рамир таки довірив Нодові штурвал, щоб перепочити у затінку рубки. На його думку, вони вже мали б побачити ознаки Горіхової течії, проте її все не було — мабуть, хід баркаса був аж надто тихий, або ж мапи для рибалок не відзначалися точністю. На межі видимості їх швидко проминув великий суховантаж — віз, за словами Рамира, з Імперії до Республіки старі автівки, а назад мав забрати вовну та деревину — головні джерела валюти для дуумвірів. Цей корабель вельми засмутив капітана: торговий шлях пролягав значно південніше, отже, вони миль за тридцять від узбережжя. Трохи поміркувавши, Рамир зняв зі щогли прапор їх вже колишньої батьківщини та замінив його своєю білою майкою. Білий прапор за морськими законами Деоли означав прохання про допомогу. Проте суден більше не траплялося. Нод запропонував скупатися, однак Рамир заборонив. Сказав, що тут можуть бути бичачі акули — найагресивніша хижа риба на Деолі. До того ж кілька рівномірних ударів хвиль у правий борт сповістили, що вони вже повернулися у струмінь Горіхової течії.

Хмарилося — починався регулярний пообідній дощ. Нод, було, намірився поповнити запаси прісної води, збираючи її у відро, коли метрах у десяти від баркасу раптом вискочила з моря здоровенна, у три людські зрости рибина. Не встигла вона знову торкнутися води, як звідти вистромилася голова якогось чудовиська. Воно перекусило рибину навпіл і одразу проковтнуло обидва шматки. Широкий плаский хвіст оглушливо ляснув по воді, здійнявши на два боки фонтан бризок.

— Що це? — Нод аж присів з переляку. — Бичача акула?

— Так. Та, яку з'їли, — Рамир теж злякався побаченого.

— А що з'їло?

— Не знаю, — борець відвів баркас від плями крові — єдиного, що залишилося від акули. — Про таке страховидло я ніколи не чув. Судячи з розмірів голови, воно метрів із п'ятнадцять у довжину. Більші лише кити.

— Але ж кити не хижі, а в цього зуби схожі на різаки. І головне: ти зауважив, що воно вкрите шерстю?!

— Бути не може! Невже ссавець?? Дивно, що рибалки ніколи мені про це не розповідали, адже такого велетня важко не помітити, — озвався Рамир, нахиляючись над лічильником пального. — До узбережжя не дотягнемо, доведеться незабаром лягати у дрейф.

— Не хотілося б поряд із таким сусідом, — Нод вказав на кров за кормою.

— На те немає ради! Якби бодай вдалося перейти течію, допоки ще є пальне, а тоді можна і у дрейф.

Дощ посилювався, здіймався вітер. На щастя — у напрямку берега, але хвилі ставали дедалі вищі. Видимість погіршилася. Однієї миті у баркас щось вдарило. Потужно. Рамир, який, намагаючись стати по вітру, перебирав штурвал, ледь втримався на ногах. Нод упав на палубу. Якби стояв ближче до облавку, опинився б у воді. Не розгубившись, він одразу спустився у трюм, щоб глянути на пошкодження. Виявилося, що знову потекло. На щастя, брезенту вистачило, щоб заткнути і цю щілину у корпусі.

— Це, швидше за усе, було воно, — гукнув до Нода Рамир, коли той знову вибрався на палубу.

«Капітан» тримав штурвал, сторожко озираючи воду — чи не з'явиться знову страховисько, що з'їло акулу. Не з'явилося.

— Тобі слід відпочити, Рамире. Я перед дорогою виспався, а ти поспи зараз. Я впораюся зі штурвалом, зуб даю.

— Та який зараз сон?! Ми будь-якої миті можемо піти на дно! Он поглянь на небо! Хіба дістань чогось попоїсти.

Нод дістав з тюка з провіантом шмат в'яленого м'яса та просто зубами розірвав його навпіл. Однак суденце так кидало на хвилях, що Рамир мусив тримати штурвал обома руками. Свою пайку він, ледь відкусивши трохи, просто поклав у глибоку кишеню штанів. Важке, темно-сизе небо нависало низько над морем. У передвечірній імлі видимість ще погіршилася, і Нодові дедалі частіше доводилося прикладатися до бінокля. Якоїсь миті йому здалося, що він бачить між хвилями якесь судно, але