Версола. Книга 1. Колоніст - Сергій Залевський
Та зате очікування себе виправдали: доки обсмажував шматки м'яса, встиг спробувати приготувати собі гарнір — узяв те, що безперечно нагадувало йому звичайні макарони, хоча ці місцеві аналоги швидше нагадували китайську локшину типу «Мівіни». Наївся досхочу, та так, що навіть лінь було вставати — але наближався час темряви, тому ще трохи попрацював, прибираючи посуд і заготовлене м'ясо всередину всюдихода — завтра як знайде. Оскільки до відбою ще часу було біля парочки годин, то вирішив посидіти на даху — там приємно віяло вітерцем, та і у разі небезпеки завжди можна пірнути назад в люк. Посиденьки не затягнулися надовго — коли трохи збоку від фургона почулася гучна метушня з висками, з хрипами і риком якоїсь тварини, рішення переміститися всередину надійного притулку прийшло само собою. Потім ще година лежання в ліжку, оцінюючи своє теперішнє положення і найближчі перспективи — останні йому бачилися туманно.
— Потрібно рухатися далі — роздумував він — що тут толку залишатися: запустити агрегат не можу, боєзапас не нескінченний, хоч для мене одного його і цілком достатньо. Але все упирається у воду, а її запасів не так і багато — потрібно шукати людей, тим паче, що тепер є деяке спорядження, не з порожніми руками піду. Зі зброєю, звичайно погано, адже тягнути з собою снайперку безглуздо — громіздка, масштабна штука, з нею особливо не побігаєш,… ні, однозначно, як не шкода, але потрібно рухатися далі — тут для мене безвихідь. Якщо ці мисливці заїхали сюди, то з великою часткою вірогідності я незабаром наштовхнуся і на інших. Все, вирішено — завтра збираюся, а післязавтра з ранку в дорогу!
Наступний день присвятив зборам, але з ранку вирішив сходити туди, де залишив убиту мега-змію — хлопець сам собі не міг дати відповідь, навіщо йому цей дохлий черв'як, але бажання сходити і подивитися було дуже сильним — напевно, допитливість перемогла. Вже майже зібравшись в невеликий похід, зупинився і спробував зрозуміти: що все-таки йому там потрібно, що він там забув, власне? Чомусь згадалася та незрозуміла шпилька-жало на кінці хвоста змії і неусвідомлене «хом'ячне» бажання забрати звідти цей трофей. Пішов шукати контейнер, який би вмістив такий небезпечний предмет, а те, що він смертельно небезпечний, у нього не викликало сумнівів. Потрібна коробочка знайшлася в одному із закритих холодильників в причепі — трохи більше, чим потрібно, але менше не було, та і час підтискав. Провів спочатку візуальну перевірку того гаю через оптику снайперської рушниці — змію вже доїли, і біля її останків не спостерігалося місцевих організмів, а то, що залишилося було або несмачним або небезпечним для здоров'я.
Від туші черв'яка-переростка залишилася тільки шкірка, якісь частини скелета, більше схожі на хрящики, голова, яка лежала десь в траві — її він так і не побачив, оскільки наближатися до неї особливо не хотів — ще присниться вночі таке, і не прокинешся потім. Те, що його цікавило, залишилося незайманою місцевою звіриною — шпилька двадцяти п'яти сантиметрів довжини все ще блищала, як мокра, хоч і втратила трохи блиску. Окрім самої шпильки розгледів ще два мішечки, що нагадують гіпертрофовані плоди інжиру — швидше за все, це були отруйні залози монстра. Порадів, що контейнер виявився трохи довший за жало, оскільки вирішив забрати з собою і ці два предмети. Роздумував таким чином, що трофей з такої, безумовно рідкісної тварини, повинен дорого коштувати, а для первинного облаштування потрібні будуть місцеві гроші — у благодійників і добрих інопланетян Віктор не вірив. Відрізати усі три частини допоміг лазерний ніж — безпечно, адже леза як такого і немає, тобто воно не вимажеться в отруті, а звичайне лезо ще невідомо як відреагує на взаємодію з отрутою, а так чік — і нема!
Потім довго возився, намагаючись заштовхати двома паличками трофей в коробочку — не руками ж його туди класти…. але, врешті-решт, робота була зроблена, і небезпечна знахідка була надійно захована у своєму новому сховищі. Залишок дня витратив на сортування того, що засуне в рюкзак. Із засобів гігієни узяв тільки шприц-очисник для рота, і шматок мила — шампунь був визнаний зайвим. Зі зброї тільки пістолет із Землі, ніж на стегно і лазерний ніж на пояс — усе інше не працювало в його руках…. сумно подивився на рушницю і теж відклав її убік, але оптичний приціл зняв — буде йому замість бінокля. Сокира, замість його побратима, що передчасно пішла із життя, набір поживних батончиків, маленьку каструлю і воду — узяв стільки, скільки зміг навантажити в рюкзак. Ну і, звичайно ж, його груші — ось і усе його добро. Наступного на ранок дня доїв останки свинки, закрив усі дверці і люки свого проміжного житла і, сумно зітхнувши, знову потопав у бік наступного гаю — вирішив дотримуватися старого порядку пересування і ночувати на деревах.
Надії на швидкий контакт з представниками місцевого людства розтанули у мандрівника на восьмий день свого походу — на той час запаси поживних батончиків і води істотно зменшилися, але турист знайшов замінник води — випивав частину води з пляшки, а потім туди вичавлював сік з жовтого фрукта. В результаті, виходив кислуватий, несмачний напій, що добре угамовує спрагу. Зі свіжим м'ясом питань теж не виникало — поголів'я місцевих волохатих п'ятачків дозволяло цілком комфортно на них полювати, та і фруктові дерева попадалися, час від часу, вносячи в раціон трохи вітамінів і свіжості. Хоча смак фруктів невловимо мінявся — ставав якимсь пріснішим, чи що — за такими непрямими ознаками, Віктор вирішив, що зайшов на територію нової кліматичної зони, а може, тут вже був інший грунт — хто знає, просто гаї стали рости частіше, ближче один до одного і кількість дерев в них стала збільшуватися. На десятий день своєї подорожі він вийшов до нормального оазису, де було повноцінне озеро в поперечнику до сотні метрів — ця картина його неабияк обрадувала і надихнула, адже він знову став повільно перетворюватися на немитого, смердючого аборигена. Чищення гелем ротової порожнини кожен ранок після сніданку приносило, звичайно, деяку свіжість, але повноцінного умивання
