Зворотний зв’язок - Ігор Маркович Росоховатський

— Умовили. Не будемо дражнити галуб-явана.

— Не будемо, — цілком серйозно сказав Румі.

І від цієї серйозності Василеві Кузьмичу стало не по собі. Здалось навіть, що він відчуває на собі чийсь важкий погляд — ніби хтось дивиться на нього з лісових хащів. І потім ніяк не міг позбутися цього відчуття — не допомагали ні холодна розсудливість, ні образливі слова, якими він картав сам себе.

“Як мало нам треба для тривоги, — подумав він. — Мабуть, тому, що все життя — то ходіння по тонкому канату над безоднею. Чим більше знаєш, тим більше непокоїшся. Але ж має бути все навпаки. Боятися повинен той, хто знає менше про світ, тобто забобонний. А я вільний од забобонів. Чого ж я тепер боюся? Коли навіть снігова людина і є, то вона не має ніякої надприродної сили. Вона не має навіть рушниці, а тим часом звичайної людини з рушницею слід було б боятися більше…”

Василь Кузьмич подивився на Румі і по його настороженій ході, по напруженій, аж м’язи позначилися, шиї зрозумів: він теж боїться і намагається приховати свій страх.

Учений почув, як позаду в гущавині щось зашурхотіло. Подумав: “Здалося”. Шурхіт супроводив його невідступно. Румі, очевидно, теж чув його, але не наважувався обернутись. Василь Кузьмич став за деревом — усе стихло. Пішов — знову зашурхотіло. Щось біле майнуло в заростях, блиснули двома вогниками очі.

— Румі, хтось іде за нами.

— Це галуб-яван. Не обертайтесь.

Василь Кузьмич зняв рушницю.

— Хто б там не був, краще налякати.

Румі швидко нагадав:

— Ви самі казали: не будемо дражнити.

Його захриплий од хвилювання голос вплинув на Василя Кузьмича. Але рушницю вчений не повісив знову за спину — поніс у руці. Вони вийшли до гірського озера, зупинилися на відпочинок. Румі розпалив багаття, нагрів воду, кинув у неї тюбики концентрату. В чистий запах лісу й гір влився дразливий аромат.

У гущавині зашурхотіло дужче.

— Ось що, Румі, — сказав Василь Кузьмич, зачерпуючи ложкою суп, — надокучили загадки. Я вийду на свій слід і подивлюся, хто йде за нами.

— Так роблять, коли полюють на тигра. Ми ж ні на кого не полюємо, — заперечив Румі.

Він з’їв зовсім мало юшки — виразка дедалі дужче нагадувала про себе. Іноді він кусав губи, щоб не застогнати.

— Це правда, ми зараз не мисливці. Проте я не хочу бути й дичиною, — рішуче сказав Василь Кузьмич. — Я вийду на слід.

Різкі зморшки біля губ Румі свідчили, як глибоко він осуджує рішення свого начальника.

“От тобі й незвичайна людина! — подумав Василь Кузьмич. — Звичайні забобони. Невже я помилився у своїх здогадках? І він просто малограмотний нетяга”.

Василь Кузьмич знав немало таких людей. На перший погляд здавалось, що кожен з них — колоритна фігура, але за цим колоритом і загадковістю часто крилися безсилля, лінь, непристосованість до життя.

Незважаючи на сердите обличчя Румі, вчений помив свою чашку, склав рюкзак і перший рушив у путь. Він зумисне йшов крізь зарості і кілька разів завертав, щоб, зробивши петлю, вийти на свій слід і несподівано для переслідувача зустрітися з ним віч-на-віч. Василь Кузьмич скоріше відчув, ніж побачив, небезпеку.

Метрів за п’ять попереду виросла снігова гірка. Вона ворушилася і виблискувала янтарними злими очима. За мить мозок ученого “проявив” прийняте зображення, і Василь Кузьмич побачив перед собою снігового барса, який от-от мав стрибнути: зуби вищирені, хвіст злегка смикається. За секунду барс долає п’ятнадцять метрів, отже, п’ять метрів він подолає за третину секунди. Василь Кузьмич блискавично скинув рушницю, але в думці промайнуло: “Пізно!”

І в ту саму мить позад нього почулося ричання. Удар у лікоть, постріл. Рушниця одлетіла в траву. Барс чомусь не стрибнув, а теж заричав і позадкував, потім стрибнув убік і зник за деревами.

Василь Кузьмич обернувся й побачив перекошене обличчя Румі, його палаючі очі, напружене тіло, наче він збирався стрибнути назустріч барсові. Румі довго не міг заспокоїтися. Усмішка торкнула губи, а очі все ще не змінили виразу. Нарешті він усміхнувся по-справжньому і промовив, згадуючи щойно пережите:

— Виходить, не розучився…

— Що? — спитав Василь Кузьмич.

— Чули, як я заричав? Цього мене навчив дід. Він казав: “Коли зможеш так заричати, ні тигр, ні барс тебе не чіпатимуть, утечуть”.

— Секрет племені? — пожартував Василь Кузьмич і, одразу посерйознішавши, додав: — Ви врятували мені життя, спасибі.

— Ні, це завдяки вам ми з дичини перетворились на мисливців, — відповів Румі. — Якби ми не вийшли на слід, звір міг би несподівано стрибнути. Барс або дуже голодний, або поранений. Інакше він не спустився б з гір і тим більше не полював би на людей.

Василь Кузьмич подивився вгору на високі скелі, де, шукаючи поживи, бродять киїки й архари[1] і панують барси та орли. Він перевів погляд на Румі і вперше помітив, як зовнішній вигляд цього чоловіка відповідає навколишній природі — пильно примружені очі і смаглява шкіра, гнучкий легкий стан, нахилений вперед. От тільки хвороба вже позначилася на ньому.

“Місце, де живе людина, прив’язує її до себе і накладає свій відбиток, — думав Василь Кузьмич. — Раніше так було завжди. Але тепер печать професії сильніша від печаті місцевості. Цей процес зачіпає