Бот - Максим Іванович Кідрук
А тоді — ще кілька кроків — і Річардсон розгледів обличчя малюка. Те, що постало перед Джей-Ді, відкарбувалось у його мозку навіки. Хлопчик мав застигле, подібне на маску обличчя. Під мармуровим чолом палали зовсім не дитячі очі, з яких рвалося щось чорне. Зіниці іскрилися вогкою синню, але білки… білки були не просто почервонілими, ні, вони вщерть набрякли багряною кров’ю.
Лікар несподівано усвідомив, що до нього наближається не хлоп’я, а щось незнайоме і чуже в подобі невинної дитини.
За мить усе перевернулося. Жах — тепер уже не сумнів чи сум’яття, — а справжній жах пронизав тіло Джей-Ді електричним розрядом. Чоловік аж щелепою клацнув і спинився.
Разом з ним спинилась та істота… Клацнула щелепою…
Між ними пролягло двадцять метрів відкритого простору і нескінченна ватяна тиша.
— Do you need help? — насилу переборюючи наростаючу паніку і бажання дременути геть, проказав лікар. Здоровий глузд несамовито чіплявся за останню відчайдушну думку, що це таки людська істота. На випадок, якщо малий не розуміє англійської, Джей-Ді повторив іспанською, ретельно вимовляючи слова: — Necesita ayuda?[7]
Істота мовчала. Правда, коли кардіохірург говорив, хлопчик скривлював і розтягував губи.
Джей-Ді відчув, як жах кліщами перечавлює горлянку. У скронях натужно бухкала кров. Річардсон глибоко вдихнув і зробив другу спробу. Останню. Затинаючись, пролепетав:
— У тебе все гаразд? Просто я думав… ми можемо допомогти… підкинути до…
І ось — знову! Білошкірий хлопчак беззвучно поворушив губами. Затягнуті кривавою плівкою очі не відлипали від лікаревого лиця. Малий ніби намагався говорити, проте з губів не злітало ні звуку. Це виглядало настільки моторошно, що Джей-Ді відступив кілька кроків назад.
Моментально істота позадкувала, віддалившись на таку саму відстань.
Лікар глитнув слину. Сухий сірий вітер лизав їхні постаті. Зі сходу від Анд сповзали сутінки, сірим саваном накриваючи мертві землі. У голові Річардсона кресонув здогад: «Він повторює мої дії! Рухається точно, як я, і намагається говорити, коли я розмовляю». І в тому чомусь не було нічого кумедного.
— До сраки все! — лайнувся чоловік, крутнувся круг себе і, закидаючи ноги, попер до авто. Він біг, приклавши руку до грудей, борючись із темними колами, що спливали перед очима, і бажанням зиркнути назад. Переконатися, що той, із пустелі, не мчить слідом.
Коли до позашляховика лишилося кілька кроків, Джей-Ді потрапив ногою у глибку, втратив рівновагу і, скрикнувши, витягся ницьма. Тремтячи всім тілом і проклинаючи себе за незграбність, Річардсон підтягнув під себе коліна, скочив на ноги і… озирнувся. Хлопчик стояв на місці. Дивився йому вслід усе тим же нестерпно-кривавим поглядом.
Більше не озираючись, мов риба, часто ковтаючи атрофоване пустельне повітря, лікар рвонув уперед.
— Сеньйоре, це ви? Скажіть, що це ви! — загорлав Флавіо, коли Джей-Ді, червоний, мов варений рак, і з немислимо виряченими баньками, плюхнувся на сидіння. — Скажіть, що ви не помінялися з ним тілами!
— Заводь швидше машину, старий телепню! — гаркнув лікар, стираючи рукою кров з подряпини на щоці. — Не патякай дурниць! Який, на хрін, обмін тілами?! Ворушись, Фабіо!
— Я ж вам казав…
— Не тринди!!! Заводь джип! Забираймося звідси!
— Слухаюсь, сеньйоре… Слухаюсь…
«Range Rover», тягнучи за собою шлейф із пилу, сіпнувся і почесав на захід.
У цей момент краєчок сонячного диска черкнув лінію обрію.
II
Вівторок, 4 серпня, 17:56 (UTC -4)
73-й км шосе № 25 «Кармен-Альто — Калама»
Пустеля Атакама
Текіто Рейес пахкав косячком і співав, тримаючи кермо однією рукою. Його вантажівка — старезний банькатий «Mercedes» — мчала на північ.
Ревіла музика. У магнітолі крутилася затерта аудіокасета із запальними піснями бразильського гурту «Banda Calypso». Якимось неймовірним чином виокремлюючи мелодію з-поміж торохкотіння мотора, бряжчання кузова та рипіння динаміків, Текіто підспівував солістці. Він не знав португальської, але все одно підспівував, старанно повторюючи звуки, що вилітали з чорних сітчастих колонок. Текіто Рейес був цікавим хлопчиною. Його мати походила з племені Мапуче,[8] а тато був меланезійцем, що колись мігрував до Антофагасти з далекої Тонги.[9] Від матері Текіто успадкував худорлявість, а від татка — чорну і лискучу, немов покриту оліфою, шкіру. Коли малому виповнилося сім років, батько через нерозв’язні проблеми з чилійськими стражами правопорядку драпонув до Болівії. Драпонув по-дорослому, оскільки відтоді його ніхто не бачив. Мати з того часу сяк-так намагалася ростити синочка.
За свої двадцять чотири роки Текіто встиг два рази втекти з дому, тричі посидіти в тюрмі (переважно за дрібне хуліганство та вживання наркотиків), заробити свій перший мільйон песо, успішно протринькати гроші за гральними автоматами в Сантьяго-де-Чилі, двічі одружитися та один раз розлучитись. Нині хлоп займався тим, що скуповував крам та продукти в Антофагасті, столиці регіону, і перепродував їх у Каламі. Цього дня кузов його вантажівки був завалений кухонним начинням, сільськогосподарськими інструментами, саджанцями, свіжими овочами та різним побутовим дріб’язком.
Потаємною слабкістю Текіто була марихуана. Почуття ущипливої ейфорії, змішане з безмежним пофігізмом, що заливало тіло після висмоктаної сигаретки, щоразу виносило його в інший світ, у паралельну реальність, де не існувало болю, суму та відчаю, нахабних квартировласників і жорстоких туполобих копів, а натомість було стільки смішних (аж до кольок у животі!) речей.
У той же час хлопчина соромився своєї пристрасті. Чи не єдине, що за два десятиліття виховної діяльності стара сеньйора Рейес спромоглася втовкмачити своєму синові, так це розуміння того, що наркотики — зло. «Всі наркомани, — повторювала матрона, — кінчені люди, недолугі мавпи з одностороннім квитком до пекла, де вони вічно мучитимуться і жертимуть лайно. Гірше від них нікого бути не може… Ну, звісно, якщо не брати до уваги адвентистів та свідків Єгови». Текіто не знав, чи слід вважати справжнім, так би мовити, повноцінним наркоманом людину, яка лиш покурює травку. І через це терзався ще більше.
Пустельний шлях між Кармен-Альто та Каламою був чи не єдиним місцем, де Текіто міг спокійно «вдути» косячок, а то й два поспіль. Поліції тут не водилося від створення світу. Зустрічні авто траплялися рідко, та й ті можна помітити здалеку. Знай собі — тримай кермо і тисни на педальку.
Самокрутка догоріла. По кабіні розстелився сизий дим. Текіто перестав співати, зосередившись на тому, як чудернацьки тремтить дзеркало заднього виду. Він ще ніколи не бачив, щоби дзеркальце так смішно вибрязкувало. Через секунду
