За чарівною квіткою - Олександр Павлович Бердник
— Васю, скоро сідати! — крикнув з кручі батько.
Вася захопив воду долонями, хлюпнув догори. Бризки іскристо спалахнули в повітрі, мов осколочки сонця.
Пронизливо запищала сирена, і теплохід, рокочучи моторами, привалив до дебаркадера.
Вася. схопившись рукою за густі віти лози, що звисали до води, вискочив на кручу. Поклали східці. Дві баби, важко крекчучи під величезними клунками, ввійшли до судна. Залишився тільки коваль з сином.
— Швидше! — крикнув згори молодий, веселий капітан. В кожному його русі відчувалась енергія і добродушність. Біля нього у віконці показалась морда великого бульдога. Пес байдуже поглянув на кручу, зарослу лозою, позіхнув, оскалюючи пащу з величезними іклами, і знову заховався.
Трохим Левкович підняв сина високо над головою, потім притиснув до грудей, поцілував у щоку. Цупка щетина вколола Васю. Але він щасливо пригорнувся до широких грудей батька. І йому раптом захотілося зробити щось хороше, щоб більше ніколи не нахмурювалися сердито оці кудлаті рідні брови над милими сірими очима. Але що ж зробити? Пообіцяти, що він буде добре вчитися? Вася вже хотів сказати ці слова, але щось стримало його.
Батько опустив сина додолу, розкуйовдив вихрясте волосся.
— Гляди ж мені…
Що глядіть, він не пояснив, а вже вслід крикнув:
— Тебе зустріне на лузі дід Левко! Я йому подав телеграму!..
Вася швидко пробіг по проходу на палубу. Теплохід вже відчалив від дебаркадера. Батько ще раз на прощання підняв руку. Ось він стає все меншим, ось вже не можна розглядіти його обличчя. Нарешті його постать зникла за кручею.
Набираючи швидкість, теплохід вийшов на середину Дніпра. Зліва, на хвилі, яка котилася за судном, колихалися човники рибалок, на правому березі бовваніли фіолетово-сині кручі, химерно порізані яругами. Там паслися череди кіз. Вони здавалися малесенькими білими цятками.
Вася став на носі судна і задивився в далечінь. За бортом вирувала вода, назустріч судну пливли піщані береги, коси, верболози над заплавами. Васі здавалося, що то назустріч йому мчать нові світи, де будуть цікаві пригоди, прекрасні мандрівки, щасливе життя. Він заплющив очі, підставив обличчя струменю теплого повітря. Як хороше, як прекрасно!..
Дві години мандрівки промайнули дуже швидко. Вася не встиг отямитися, як матрос крикнув:
— Синявка. Приготуватись!
Вася зацікавлено озирнувся. На превеликий подив, ніякої пристані він не побачив. Теплохід з виключеними моторами йшов прямо до піщаної кручі, де стояло кілька постатей біля стовпа з ліхтарем.
— А де ж Синявка? — розгублено запитав Вася матроса, який пробіг мимо.
— Оце ж і є Синявка, — засміявся матрос.
Теплохід уткнувся носом у берег. З віконця рубки знову показався бульдог, ліниво гавкнув.
— Містер наказує покласти трап! — засміявся капітан.
Матрос зареготався, привітно махнув Містеру рукою і викинув на берег трап — вузеньку дошку зі східцями. Васі здалося несолідним йти по такій штуці — він, розігнавшись, стрибнув прямо на берег. Капітан посварився пальцем, бульдог загарчав. Вася показав йому язика.
В цей час хтось схопив його за вухо. Вася крутнувся, відскочив і побачив, що на нього строго дивиться товста, огрядна баба в картатій одежі і великій хустці, кінці якої стирчали на голові, ніби ріжки.
— Що це ти робиш, шибенику? — басом озвалася вона. — Хіба так можна — язика показувати?
— Я не йому, а собаці, — огризнувся Вася. — І потім — яке вам діло?
Він одступив крок на всякий випадок, баба знову не схопила його за вухо.
— Як то яке діло? — перепитала баба. — А ти хіба не до мене приїхав?
— Я до діда Левка приїхав, — бовкнув Вася.
— Значить, і до мене, — запевнила баба. — Ти що, халамиднику, забув мене? Я ж баба Оришка…
Вася, шморгнувши носом, мусив підійти і поцілувати бабу в зморшкувату щоку, яка пахнула якимись квітами чи травами.
— Ну, пішли, — цокотіла баба. — Дід зайнятий, так я вийшла тебе зустрічати…
Теплохід гучно завив, аж залящало в вухах, і поплив униз. Скоро він зник за поворотом. Баба Оришка схопила Васю за руку і повела по стежці, що гадюкою вилася між високою м’якою травою і кущами щавлю. Вася сердито вирвав руку.
— Сам піду, не маленький…
— Та бачу, — розсердилася баба, — виперло аж до неба! Ну, йди, йди…
Вася захоплено оглядався навколо, повними грудьми вдихав п’янюче повітря. Поміж травами текли струмки різнобарвних квітів, хиталися буйні кущі білої лози. Прямо над головою непорушно висів підорлик; очевидно, він виглядав здобич.
Стежка скоро закінчилась. Вона вивела знову на берег, до води.
— А це що — знову Дніпро? — запитав Вася, дивуючись,
— Не Дніпро, а рукав Дніпра, — пояснила баба. — Старик…
— Який старик?
— Ну, старе річище… Нам ще треба тут переїхати, а на тому боці і буде Синявка,
— А хто ж нас перевезе? — поцікавився Вася.
— Не лізь поперед батька в пекло, — відповіла баба Оришка. — Побачиш сам…
І, набравши повні легені повітря, гучно закричала:
— Пе-е-ре-е-во-о-о-зу!
Вася засміявся.
— Чого тобі смішно, халамиднику? — обернулась баба.
— Ви, бабо, наче пароплав, кричите, — пояснив Вася.
— Я тобі дам пароплав… Не встиг приїхати, а вже всякі коники викидаєш…
На тому березі з кущів вийшла маленька постать, заворушилася біля човнів. Скоро звідти одчалила плоскодонка, попрямувала до них. Через кілька хвилин баба Оришка з Васею вже сиділи в човні. Старий дід з вицвілими очима і ріденькою борідкою без угаву торохтів, правлячи
