Авантюра - Володимир Авраменко

Сонне умиротворення й відносний спокій несподівано порушується різким світлом. Воно вривається до кімнати, зухвало витанцьовує поміж недопитих пляшок, стрибає по стінах і безсоромно висвічує дівочий стан — пестить довгі, пружні ноги, ласунцем обнімає м’яко окреслені стегна й любовно грається тремтливо випнутими персами, наче вважає їх за свою власність, поки суперник і потенційний претендент на цю роль втішено сопе в забутті.

З появою світла він дихає важко, з присвист ом і хрипом.

— Професор Горбатов!.. Ви нас чуєте?.. — в приміщенні несподівано лунко звучить жіночий голос.

— Слухаю… — чоловік механічно проплямкав скривленими губами і шарпнувшись, злякано відсмикнув з білого стегна свою оброслу, як лапа ведмедя, кострубату п’ятірню. Ошелешено розкрив волові очі. — Хто тут? — кинув в півморок — начебто приверзлась дружина. — Що треба?

— Не бійтесь… Ми запрошуємо вас з нами, в міжгалактичний політ, — вчувся незрозумілий акцент. — Ми вам допоможемо… — Голос на мить чимось перепинився, потім прошелестів знову: — Ви самі переконаєтесь.

— Де ви? Я не бачу вас… — тремтячими руками Горбатов мацає довкіл себе, шукаючи чим би накритись, але окрім дівчини нічого не знаходить і тягне її на себе, прикриваючись білим тілом, як щитом — все таки щось є в руках. Так певніше.

— Можете брати з собою…

— Що?..

— Асистентку.

— Я не знаю…

— Думайте, у вас є час.

— Скільки?

— Ви нічого не програєте, — мов не розчувши питання Горбатова, чужинець продовжує напрочуд впевнено і якось завчено: — зате здорово виграєте — здобудете славу і зробите кар’єру. Я почекаю…

В кімнаті зависла мертва тиша.

Щоб переконатися, що це не сон, професор трусонув плече дівчини.

— Ти чула?

— Чую, — та байдуже-сонно позіхнула й, видихнувши винні випари межи очі, присмокталася до товстих випнутих губ.

— Почекай, — професор із силою відірвав її від себе наче п’явку. — Тут серйозні речі.

— Беріть мене і все буде гаразд.

— Беріть, беріть, — кинувся до стільця, на спинці якого висів костюм і, хапаючись за голову, знервовано пробубонів: — В мене ж сім’я, сім’я…

— І тут же забув про ближніх — щось незвичне коїлось в голові вченого. — Що ж вони хотіли?..

— Щоб ви летіли з ними й мене не забули… — не вгавала молода особа.

— Це цікаво… А як же назад?

— Назад через два дні, — неждано прозвучало під акомпанемент електронного писку «бі-іп, бі-іп»… В обох з’явилось бажання прийняти пропозиції, тільки невідомість лякала і стримувала. Писк посилився.

Горбатов не раз чув про різні дива, про незнайомі літаючі об’єкти і не признавав їх, але щоб отаке сталося з ним, професором фізики… Ні… Цього так просто облишити не можна. Треба летіти. А це дівча нехай буде з ним, а то розпатякає завчасно… Сорому не оберешся. Два дні — невеликий строк.

— Ми згодні! — Горбатов поспішно кинув одяг дівчини в ліжко. — Швиденько вдягайся.

— Ай! — та радісно верескнула, неначе її штиркнули чимось приємним і лоскотним.

Нараз в кімнаті стало зовсім ясно, неначе сонце опустилося до їх розчиненого навстіж вікна. Краєвид закрило щось незвично-блискуче.

На цьому ж фоні з’явилася світляна фігурка чоловічка, схожа на дитячий малюнок нечистого з пекла — велика стовбувата голова ледь трималася на тонкій шиї; вражала ніжністю блакитна шкіра, що висвічувалась пульсуючими прожилками, а гнучкі ноги й довгі, до щиколотків, передні кінцівки з шістьма відростками-пальцями нагадували оголене коріння рідкісних дерев.

Від чоловічка до професора пролягла прозора доріжка.

— Заходьте, — голова інопланетянина заметлялася як в цяцькового песика на задньому склі автомобіля.

Здригнувшись від почутого й побаченого, Горбатов на якусь мить завагався, потім підхопив дівчину під руку й рішуче смикнувся вперед. По мірі їх наближення дивний чоловічок безшумно віддалявся, а коли здивований професор сторожко оглянувся, то побачив позаду себе лише блискучу оболонку. Повертатися було пізно.

— Дивись, — дівчина показала рукою вперед. Там проступали слабі контури чогось схожого на широкий, довгий диван.

Горбатов з властивою йому гідністю узяв супутницю за лікоть і вони разом, по-королівському вмостилися, наповнюючись спокоєм та благодаттю — настороженість зникла, а бундючність і цікавість набрали форми внутрішнього самозадоволення. Господар же відсторонився ще трохи назад, й навколо зашумів прибій далекого моря, запахло французькими парфумами, евкаліптом, і ще чимось рідним, але приємно-незбагненним.

«Спеціально для нас… — Горбатов втішено притис дівчину, ніби вперше, і та радо блиснула очицями й кінчиком рожевого язика облизала спраглі губи — певний знак, і тут його тіло, інстинктивно відчувши бажане дійство, напружилось, але чужий голос остудив гарячу кров.

— Ми виходимо з орбіти Землі. Я й мій поміч ник, — пальці лівої верхньої кінцівки чоловічка ледь-ледь ворухнулися — Горбатов бачив це добре — й осторонь з’явилася ще одна, така ж незграбна постать, — доправимо вас до… — голос запнувся. Сильний удар по корпусу їх корабля звалив господарів з ніг і ті під страхітливе шипіння раптом кудись пропали, а професора з дівчиною вирвало із сидіння і, не даючи змоги навіть слова сказати, з нелюдською силою закрутило еліпсовидним колом в невагомості.

Загубивши лік часу, професор відчув, як коловорот слабне, натомість їх стало різко підкидати, наче вони рухались не в космічному просторі, а на возі по вимощеній грубим камінням сільській дорозі, котрих так багато на рідній Землі, і котру вони так необачно полишили — мигнула думка.

Стрибкоподібний рух посилився і від чого стало ще гірше. Свідомість потьмарилась, а в середині так запекло, немов хтось намотав кишки на руку й повільно висотував їх звідти без наркозу, анітрохи не турбуючись про пацієнта. «О, Боже!.. І чого я поліз сюди?.. — простогнав Горбатов і провалився в безпам’ятство.