Атака на мозок - Джеймс Грем Баллард

—  Що за нісенітниця! — бурмотіла вона. — Він говорить так швидко, що майже нічого не встигнеш записати.

—  Може так задумано, — припустив Френклін. — Нова вікторина?

Юдіт поцілувала його в щоку, непомітно ховаючи попільничку, наповнену недопалками та шоколадними обгортками.

—  Привіт, любий, вибач, що не приготувала тобі ніякого питва. Почалася нова серія: “Торговельні угоди”. Вони дають список речей, на які можна отримати дев’яностопроцентну знижку в місцевих магазинах, якщо нумерація району збіжиться з серійним номером. Це неймовірно складно.

—  Хоча й звучить привабливо. І як, у тебе збіглось?

Юдіт глянула на список.

—  Поки що я бачу тільки одну річ, це гріль з інфрачервоним випромінюванням. Але, щоб придбати його, ми повинні бути там о восьмій вечора, а зараз уже сім тридцять.

—  Нам це не потрібно. Я втомився, золотко, і хочу щось з’їсти.

Коли Юдіт почала протестувати, він твердо промовив:

—  Послухай, навіщо нам новий гріль, ми купили свій всього два місяці тому. Грець із ним, це навіть та сама модель.

—  Але, любий, певно ти не розумієш, нам вийде набагато дешевше, якщо придбаємо новий. Однаково за контрактом ми змушені здавати гріль в кінці року, а так ми заощадимо принаймні п’ять фунтів. “Торговельні угоди” — це ніяке не шахрайство, ти сам знаєш. Я витратила на цю передачу цілий день.

В її голосі чулося роздратування, та Френклін твердо стояв на своєму, уперто незважаючи на те, що час минав.

—  Нехай навіть втратимо п’ять фунтів. Це не велике багатство. — Вона знову спробувала заперечити, але Френклін сказав:

—  Юдіт, мила, ти ж, мабуть, неправильно записала номер. — Вона знизала плечима і пішла до бару. — Зроби один міцний. Я відчуваю, що сьогодні в нашому меню здорові страви, — гукнув він.

—  Сподіваюсь, але риба так тхне.

Піднісши склянку до губ, Френклін повернувся до вікна і дивився на згасаючий небосхил. За чверть милі над сусіднім універсальним магазином миготіли п’ять червоних сигнальних вогнів. Періодично спалахувало освітлення торговельного центру, на тлі вечірнього неба вимальовувався масивний силует.

—  Юдіт! — Він пішов на кухню і підвів її до вікна. — Рекламний екран за універсальним магазином. Коли його встановили?

—  Я не знаю, — Юдіт здивовано глянула на нього. — Чого ти такий схвильований, Роберте? Може, щось пов’язане з аеропортом?

Френклін прикипів очима до чорного силуету.

—  Так напевно думають усі. — І він вилив вміст склянки у раковину.

О сьомій годині ранку, поставивши машину на стоянці біля універсального магазину, Френклін старанно вибрав з кишені всі монети й поклав їх у скриньку на приладовій дошці. Магазин уже вирував ранішніми покупцями, безперервно клацали тридцять вхідних вертушок. Відтоді як було запроваджено “24-годинне витрачання грошей”, торговельний комплекс ніколи не зачинявся.

Основною масою покупців були ті, хто мав знижку на придбання товарів; домашні господарки, користуючись пільгами по контракту, закупали гамузом продукти харчування, одяг, різні домашні пристрої. Так цілий день вони їздили від одного торговельного центру до іншого, немов божевільні або автомати, наче хтось примушував їх жити за таким розпорядком, — і намагалися закупити якомога більше.

Саме тоді, коли Френклін наближався до входу, ця жіноча маса ринулася до своїх автомобілів, перегукуючись між собою, на ходу заштовхуючи придбане у сумки. Хвилиною пізніше їхні авто помчались колоною в іншу торговельну зону.

Велике неонове табло над входом повідомляло про останні знижки — не більше п’яти відсотків від загального товарообігу. Найбільші знижки інколи сягали двадцяти п’яти відсотків у районах, де мешкав молодший службовий персонал. Там витрата грошей мала чіткий соціальний стимул. Бажання належати до тих, хто витрачає найбільше, заохочувалось оголошеннями на величезному електричному табло, встановленому у фойє універсального магазину, з повідомленням прізвищ та витрачених сум. Чим більше витрачаєш грошей, тим більше твій внесок на знижки — такі люди були в пошані. Хто витрачав мало грошей, той, так би мовити, виїжджав на спинах інших і вважався соціальним злочинцем.

Френклін спинився біля крамниці, дивлячись на гігантський металевий екран, що височів за огорожею на краю паркінга. Зовсім не схожий на звичні реклами. Потворний прямокутник, скріплений стальними заклепками. Високовольтні проводи спускались униз, а поверхню паркінга перетинав довгий рубець, де сховався кабель.

Френклін рушив до металевих опор. За п’ятдесят футів від випромінювача він зупинився і повернувся назад, подумавши, що може спізнитися до клініки і що йому потрібна пачка цигарок. Від трансформаторів випромінювача чулося приглушене, але потужне гудіння, воно стихало в міру того, як він підходив до універсального магазину.

У фойє біля автоматів Френклін відчув у собі якусь зміну і присвиснув, згадавши, чому виклав гроші з кишень.

—  Хетуей! — сказав він досить голосно, і двоє покупців здивовано зиркнули на нього.

Не дивлячись прямо на екран випромінювача, Френклін спостерігав його відображення в скляних дверях, щоб якось уникнути підсвідомих команд.

Та в цю мить отримав два чіткі накази — “Не підходь близько” і “Купуй сигарети”. Люди звичайно припарковували свої машини по периметру огорожі, але тепер уникали цього місця — машини описували півколо на відстані п’ятдесяти футів від неї.

Він обернувся до прибиральника, що підмітав фойє.

—  Для чого тут цей екран?

Чоловік сперся на мітлу і знуджено глянув на щит.

—  Не знаю. Може, щось пов’язане з аеропортом.

Тримаючи у роті незапалену сигарету, правицею дістав з кишені штанів пачку. Неуважливо постукав новою сигаретою по нігтю великого пальця і пішов геть.

Кожний, хто заходив до універсального магазину, купував сигарети.

Спокійно їдучи в ряді з показником швидкості сорок миль на годину, Френклін роззирався довкола. Іншим разом він був дуже стомлений чи заклопотаний і думав тільки про те, як керувати машиною, а зараз уважно розглядав рекламу придорожніх кафе, в якій зустрічалися і маленькі копії нових екранів. Вони заглядали в усі вікна і двері, але більшість з них здавалися нешкідливими. По один бік