Зоряний вуйко - Брати Капранови
Гриць сунув, як ваговоз, залишаючи після себе зім’яту осоку — по його слідах можна було йти не боячись. Спереду стукали по деревині — лякали гадюк. І Семен подумав, що насправді, тут, в осоці, їх, мабуть, до чорта — затишок, вода каламутна, і Сонце не дістане. А тоді почав уважніше дивитись під ноги, бо гадюк він боявся. Тим більше, що дядько Кіндрат казали: «Гадюки там, хлопче, здорові — жах, мабуть, із Гриця завтовшки».
Раптом Семен засміявся, бо зараз же згадав, що Іван свиню вбив теж розміром «із Гриця». І що це вони все на Гриця міряють?
— Ти чого? — на його сміх обернувся і сам вимірювальний засіб.
— Та нічого, — відповів Семен. — А ти не знаєш, де це ми йдемо?
— А… То дядько Левко знають, — Гриць трохи уповільнив ходу, тоді подумав і додав: — Мабуть, додому.
— Мабуть, — охоче згодився Семен.
Ну що ж, Гриць — він Гриць і є. Іде, наче не відчуває півста кілограмів за спиною. А в Семена, між іншим, плечі вже почали нагадувати про необхідність відпочинку, і він, то підсовуючи пальці під лямки, то витягуючи їх, вже з легкою заздрістю дивився на залізну спину попереду. Пре собі, і нічого йому не робиться.
Незабаром вийшли з осоки і зробили коротенький привал. Семен сів на землю прямо де стояв. Хай їм біс, тим бесагам.
— Хе-хе. Що, заморився? — поруч з’явився дядько Кіндрат. — А знаєш, як кум від куми борошно ніс?
Завівся таки, старий мимря. Семен намагався не звертати уваги на дядькові балачки і весь зосередився на відпочинку. «Тепер плечі важніють, важніють і тягнуться до землі». Як у школі колись вчили. Але плечі і без того важніли, а у вухах триндів скрипучий голос: «А тоді зупинився, і каже: що ж кума мені стільки борошна насипала. Від щирого серця… Хе-хе…»
— У дорогу! Рушаймо, хлопці, скоро світанок.
Тепер Семена поставлено до авангарду, дано до рук палицю — «якщо зайдемо в траву, лякатимеш гадюк». І гайда.
Ішли вздовж берега, по червоній глині. Зліва, за пагорбом, відчувався подих води. Дядько Левко дав орієнтир — високу тополю на обрії, а сам повернувся в кінець. Семен уважно роздивлявся навкруги, намагаючись одночасно триматись орієнтира — це не так просто, як ви гадаєте, але він не схибить, він ще не в таких ситуаціях бував. Уже потроху світлішало, очі починали гірше бачити, і тонку рисочку тополі дуже просто було загубити… Але не Семену. Зір у нього, як у кішки.
Так і йшов хлопець попереду, про себе відмічаючи особливості краєвиду. Спереду, трохи ліворуч, височіла якась вежа. Він давно її запримітив і все гадав — що воно таке, але невеликий досвід не міг підказати відповіді. Товста, висока, пофарбована білим, вежа була майже по курсу, і Семен вирішив, що коли вони йтимуть поблизу, треба буде роздивитись.
Невдовзі вийшли на горбок, і попереду відкрилось стародавнє місто — руїни, розкреслені вулицями. І серед них єдина ціла споруда — біла вежа, та сама. Ззаду наздоганяв дядько Левко.
— Так, слухай, Семене, — він оцінююче дивився в очі. — Ти цеє… давай, вулицями йди… В руїни не заходь. Бо там таке може бути… Зрозумів?
Семен кивнув. Що він, маленький?
— Не заблукаєш?
— А чого тут блукати, — чомусь хрипко відказав Семен і прокашлявся. — Розберемось.
— Ну добре. Давай, пильнуй, а то тут і верхні можуть бути, — дядько Левко ще раз уважно глянув Семенові в очі, потім поплескав по плечу і відстав.
Верхні? Цікаво було б подивитись. Семен ще ніколи не бачив верхніх — з ближніх околиць селища їх давно вибили, а настільки далеко від дому він ще не заходив. Кажуть, що верхні людей їдять, а як дуже зголодніють — один одного починають їсти.
А втім, чумаки вже крокували містом, намагаючись триматись подалі від руїн. Довелося трохи змінити напрям — вулиці йшли під кутом. Семен краєм ока роздивлявся уламки стін, парканів, понівечені дахи. Тут колись жили люди. Ходили кімнатами, подвір’ям. І меблі у них стояли. І вікна у них були. Семен подумав, що, мабуть, вікна вдень доводилось закривати — бо Сонце ж. А вночі, мабуть, їх відчиняли і дихали свіжим повітрям. Дуже зручно. Жаль, що вдома, в печерах, вікон нема.
— Тах-та-да-да-дах! — черга прошила повітря, і тиша луснула, як горіх.
Семен розгублено озирнувся, нічого не побачив і тут таки полетів уперед від поштовху в спину. Просто як стовп, обличчям в пилюку. В останній момент він все-таки встиг виставити вперед руки, і тут його наздогнала власна сіль за спиною. Всіма своїми кілограмами вона вдарила по розслабленому вже хребту. Щось голосно хруснуло. Семен зойкнув від болю і повалився мішком.
— Ой!
А поруч стріляли, кулі вищали над вухом. «Треба допомагати хлопцям відбиватися», подумав Семен і став вибиратись з-під важких бесагів, перевернувся на бік, потягнувся за зброєю і тут побачив, що все закінчилося. Підводився з землі Іван, напевно, це він штовхнув, коли почалося. Трохи далі, розкинувши ноги, все ще лежав Гриць і дивився в провулок напроти. Ззаду, відсапуючись, підводились дядьки. Наче нікого не поранено.
Семен став навколішки, в хребті щось знову хруснуло, але ноги ворушилися як слід. Руки теж. Здається, живий.
Він трохи забарився, перевіряючи цілість своїх кінцівок, і тому опинився в ар’єргарді. А Іван вже занурився в провулок, звідки стріляли, і за ним поспішали дядьки з Грицем. Семен почимчикував за ними.
Тим часом Іван зупинився в глибині, біля каміння. Решта наздогнали
