Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
А потім стався землетрус: рівно о п’ятій ранку. Юрко прокинувся од того, що його кілька разів різко підкинуло на ліжку. Палата одразу ж наповнилася густою курявою, перелякано закричали хворі. Їх усіх негайно вивели надвір, але поштовхів більше не було, і лікарі дозволили повернутися до палат.
В той же день прибув вертольотом тато: дорогу в табір завалило і її розчищали бульдозери. Табір лишився цілий, але геологи пережили кілька моторошних хвилин, коли скелі стали колотися і величезні кам’яні брили із страхітливим гуркотом покотилися донизу, змітаючи все на своєму шляху. Гай уцілів, а оті могили завалило.
— А ущелина? — захвилювався Юрко.
— Яка ущелина?
— Ота… Де мене вкусила гюрза…
— Ущелину завалило зовсім. Туди скотилася ціла гора, перегородила потік високою греблею. І тепер там набирається озеро.
— Озеро! — не на жарт стривожився Юрко. — Так там же печера! І нефритова брила!..
Тато подивився на Юрка так, наче той знову марив. І Юрко одразу ж замовк…
Повернувшись до табору, ледь дочекався хвилини, коли тато, заклопотаний справами, забув нарешті про нього, вислизнув непомітно з намету, подавсь до ущелини. Був у новому костюмі, бо старий геть подерся, коли він біг навмання через кущі, чіпляючись об колючі гілки, і лежав зібганий на споді Юркового рюкзака. Тато хотів його зовсім викинути, але Юркові все було чомусь шкода.
Нога ще трохи боліла. На тім місці, де вкусила гюрза, синів шрам, але Юрко тепер ним пишався: буде що показувати в школі!
Добрався до повороту в знайому ущелину, завернув і застиг: перед ним, піднімаючись на кількасот метрів, височіла могутня гребля. Жодна краплина води не просочувалася по цей бік — русло колишнього потоку було зовсім сухе.
Майже годину піднімався Юрко — давала ще себе знати нога. А коли нарешті видерся, то побачив озеро. Вода заповнила ущелину з краю в край, вона поглинула вже косогір, яким видирався Юрко, піднялася аж до стіни. І як не придивлявся Юрко, він так і не побачив нефритової брили: теж пірнула під воду. Як і ота кварцова жила навпроти, розбухла од золота.
Пригнічений, Юрко повертався до табору. Було відчуття непоправної втрати, тим більше, що тепер йому ніхто не повірить.
Уже в ліжкові, забравшись у спальник, трохи втішився: вирішив стати геологом. Закінчить школу, потім — інститут і приведе сюди свою партію. Знайде те місце, де ховається кварцова жила, проб’є свердловину, і тоді ніхто не заборонить йому висадити в повітря греблю.
І знову знайде печеру.
Тепер уже не тільки для себе — для всіх.
* * *Минула осінь, настала зима. Юрко ходив до сьомого класу, нові враження й клопоти поступово стирали старі, і йому часом уже здавалося, що й долина, і табір, а особливо ота ущелина й таємнича печера примарилися йому в гарячці.
Та ось мама затіяла генеральне прибирання квартири, під час якого перекладалося все, де б не було воно сховане.
— А це що?.. Ану перебери мені зараз і розклади все як слід! Рюкзак повинен лежати на антресолях, а не збирати пилюку під ліжком!
І Юрко, покірно зітхнувши, заходився розбирати рюкзак, про який, як привіз, як засунув під ліжко, так і забув.
Дістав кеди, шкарпетки, светр, тренувальний костюм, потай дивуючись, як мама не добралася до них раніше та не заходилася чистити й прати. Напевно, не помітила, як він ховав під ліжко рюкзак. Останнім витяг подраний костюм: хотів одразу ж однести його на смітник, та рука відчула щось важке. Поліз до кишені штанів, намацав холодне гранчасте тіло, похапцем висмикнув руку, розтулив долоню.
На долоні лежав кристал з одполірованими ідеально гранями. Незвичної форми і краси неймовірної: в зеленкуватій глибокій прозорості мінилися, спалахували, гасли й знову спалахували тисячі золотих зірочок, закручувалися в кільця цілі галактики. Вони наче випливали з безодні, підіймаючись до відполірованих граней, щоб, спалахнувши осяйно, одразу ж і згаснути, а за ними слідом підіймалися інші — і так без кінця і без краю.
Приголомшений, заворожений, роздивлявся Юрко дивовижний кристал. А потім звівся і поніс до вікна, крізь яке щедро лилося сонячне проміння…
Віктор Положій
ЩОСЬ НЕГАРАЗД
1«Втомився», — спокійно подумав Адам Сезар, коли йому здалося, що корабель клюнув носом. «Втомився, втомився, втомився», — прикривши повіки і відкинувшись у кріслі, Сезар чи то проспівав уголос, чи то промайнула в його мозкові бравурна мелодія; він завів долоні обох рук за потилицю, солодко потягнувся, напружуючи всі м’язи, й одразу ж розслабився, ніби збирався позіхнути й заснути.
«Глорія» здригнулася знову.
Які дурниці, мотнув головою Сезар, це ж не літачок, що при найменших неполадках клює носом, мов кінь, біжить і спотикається; у Ленгстонів був такий дурнуватий кінь: біжить-біжить, а потім раптово зупиняється — і ти летиш через голову й дивишся на того придурка вже знизу: стоїть, розставивши передні ноги, вухами пряде, а очі якісь не конячі, пришелепкуваті, мов запитає зараз спокійно: «Ти хіба впав?» Так от, коли в двигуні перебої і літак, ніби поранений, починає смикатись, провалюватись, ти весь підбираєшся, але не напружуєшся, щоб не закам’яніти й не притупити реакцію; робишся таким собі електричним їжаком, і кожна голочка твоя пульсує, ніби жилка на скроні; ти тоді живеш, відчуваєш, що живеш, і хочеш жити, і мусиш посадити літачок. У космосі такого не буває, з удаваним жалем зітхнув Сезар, у космосі, коли вже доля відвертається, то й маленької неполадки вистачає, щоб про тебе не почули більше; тут уже не до боротьби з розбурханою машинною стихією, сиди й чекай вибуху, сліпучого сяйва, сідати нікуди, з парашутом не виплигнеш. Те, що мить тому підкорялося твоєму мізинцеві, належить уже глухому й чорному простору, оцій сферичній ямі, проткнутій ніби ззовні, з якогось іншого світу, тоненькими голочками зірок.
А «Глорія» не
