Птахи з невидимого острова - Валерій Олександрович Шевчук

Олізар пішов просто на нього. Розенрох перелякано скочив на рівні й хотів був тікати, вже задріботів маленькими крочками до виходу, замахав руками, немов хотів злетіти, й затрусив бородою. Олізар догнав його кількома скоками і, схопивши за коміра, підняв у повітря.

І здивувався, який легкий та безтілесний був старий. Метиляв безпомічно руками й ногами, хапав ротом повітря, вирячував очі, в роті у нього було кілька гнилих пеньків, сухий білий язик вистрибував з-між засохлих вуст. Олізар тримав його перед собою у витягнутій руці і роздивлявся, болісно зморщивши чоло. Тоді обережно посадив Розенроха на услона і спитав голосом, повним немочі й прохання.

— Ви, — запитав він, — ви знали, що той ваш князь нападав на мене, чому ж слали прокляття мені? Ви, — сказав він, — розумний і мудрий, додумалися зробити собі крила, чому ж ви не додумалися, що треба все оце знищити? — він кивнув на стіну, обвішану катівським знаряддям. — Скажіть мені, скільки душ ви замордували? Пощо вам ті сльози безневинних, пощо ненавидіти ви научаєте, а не любити?

— Будь ти проклятий! — вигукнув тонким, пронизливим голосом старий.

— Ви хочете роз'ятрити мене, пане, — сказав тим-таки голосом Олізар. — Але я з іншого тіста!

— Такий, як і всі! — зойкнув старий. Його очі палали незрозумілою, неусвідомленою ненавистю, вуста його кривилися в жорстокій, глумливій усмішці. — Ну вдар мене, вдар! — зашепотів він. — Візьми все оце зі стіни, муч мене, ну, муч!

Олізар відступив на кілька кроків. Знову дивився, зморщивши чоло. По обличчі йому пробігла гримаса обридження чи нехоті, він потер собі лоба. На спину йому поволі збиралося оте кошлате, мале, слизьке, довгоруке, оте димисте й чорне — рвонув себе за волосся, щоб отямитися. Вуста його з білим зашерхом кривилися, а очі пожовтіли й стали сухі. Зібрав усю силу, яку мав, — повільно, натужно, мліючи від дивовижного напруження, розвернув своє важке, олив'яне тіло, звів ногу, хоч від такого зусилля застрибали йому в очах зірки, і ледь-ледь просунув її вперед. Розтулив рота, щоб легше дихалося, і зібрав всю силу для другої ноги: щоб підняти її, треба було ще більшого зусилля. Холодний піт покрив його всього, але Олізар досяг, чого хотів: той маленький, роз'юшений, плюгавий чоловічок вже не був йому цікавий. Розчинився перед його зором, як грудка льоду, — не бачив його, а тільки чув.

— Бий мене, пали! — верещав Розенрох. — Печи! Я ж ненавиджу тебе і всіх, хіба ти не зрозумів? Ненавиджу й проклинаю, кличу все лихо світове на твою голову, всі нещастя й хвороби! Бий мене, ріж, печи, розтягай, рви!

Олізар не мав під рукою ні палиці, ні стіни, щоб спертися, він стискав зуби, аж кришилися вони йому, зводив повільно й натужно руку, і то з таким зусиллям, що тріщали йому жили й кістки. Його пальці тяглися туди, за голову, де сиділо оте чорне, лахмате, слизьке й довгоруке, він доторкнувся холодної та слизької бридоти, і пальці його з нездоланною силою стисли все те нещастя в залізному кулаці, у вузлі нерозривному і нерозплітному, мертвій залізній хватці.

Викорчував із себе оте чорне, кошлате, моторошне, безоке, ротате, воно вискотіло так само, як Розенрох, воно волало до нього Розенроховим голосом, а коли змовкло, коли стиснута рука відчула, що вже порожня, коли витекло воно зі жмені, як дим, тоді знову повернулися в Олізарове тіло легкість та розвага, він став вільний і розкутий і вже міг іти, куди заманеться: ніхто і ніщо не могло його стримати.

— А не пече вас сумління, — озвався за спиною спокійний, мирний і розважливий Розенроховий голос, — що ви кривоприсяжця? Адже ви не раз переступили закон! Чи добрим наслідком це відміриться для вас?

Але Олізар був байдужий і до того. Ступив за поріг стодоли, й чудове сонце освітило його. Вже не палюче, а лагідне і через це сумнувате, воно дивилося на нього, начебто та панна, котра вмивала й витирала його щодня, пішла зі служби. Отак пустилася собі по небі, коли ще тільки світало, коли ще спали її хазяї. «Задлялася я на цій службі!» — думала панна; а коли спустилася до сірого моря, коли просвітив її наскрізь місяць, вона жахнулася раптом: замість чудової краси своєї уздріла в морі зморшкувате лице. І розсердилася ця панна, пішла по землі, розлилася по ріках, долинах та озерах холоднуватими туманами і налила листя своєю синьою барвою. Тим-то й гуляли ранками оті тумани, тим-то жовтіло напівспите листя; здавалося їй, що так поверне вона красу та юність свою. Натомість устало невмите й заспане сонце, а вона сиділа й старіла на очах, адже голубе — це не тільки колір юності, а й барва криги; вона мерзла й хотіла нагрітися в промінні заспаного сонця і бездумно рвала й розпускала по світі, як недавно й пані Павучиха, своє сиве, а відтак також голубе волосся…

Олізар немов забув про своє веслування й про сутичку з Розенрохом: підставив обличчя сонцю, й тиха, чудова, сумовита музика зазвучала над ним; спокій — лід синій, спокій — тиша жовта: зелень умирала в нього на очах; небо виростило над землею кілька величезних блискуче-білих грибів, на споді в них бовталася важка вода, хоч і не було її стільки, щоб прорвати сітку. Олізар копнув ногою якусь залізяку — була то стара, пощерблена, але ще добра шабля. Він сперся об неї, як об палицю, якась нова сила з'являлась у ньому і освітила його душу рівним вогнем.

На ґанку дому виросла суха й тонка постать пані Павучихи, вона побачила Олізара, згукнула вражено, аж притулила долоню до рота. Тоді замахала обома руками, сплеснула вражено долонями й поспішила чимдуж до нього.

— Що це ви коїте, пане! — закричала вона ще звіддаля. — Ви посміли покинути роботу!? Пане, пане! — кричала вона, дрібно перебираючи сухими й тонкими ногами. — Накликаєте на себе нещастя, чи ж мало для вас ще мук? Прошу, пане, повертайтеся на своє місце, добре зачиняйтесь і сидіть там нишком, поки вас ще ніхто не бачив, беріться, пане, хуткіш за весло й працюйте. Він, пане, десь тут ходить, а він, ви це знаєте, аж зовсім знавіснів!

— Рвався до мене вночі. Ламався в двері і стукав, хіба ви не чули, пані? — спокійно звідомив Олізар. — Викликав на герць, а коли