Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
Ці двоє однакові плаття були найстрашніші з усього, що я досі пережив. Гері вовтузилася біля шафки з ліками, наводячи там лад. Я крадькома відвернувся й до крові вкусив собі кулак. Не спускаючи очей з цих двох платтів, точніше, з одного й того самого, повтореного двічі, я позадкував до дверей. Вода все ще з шумом лилася з крана. Я відчинив двері, тихенько вислизнув у коридор і обережно зачинив їх за собою. До мене долинав приглушений плюскіт води й дзенькіт скла. Зненацька всі ці звуки урвались. Коридор освітлювали довгі лампи під стелею, розпливчаста пляма відбитого світла лежала на дверях. Я зціпив зуби й чекав, схопившись за ручку, хоч і не сподівався, що зможу її втримати. Різкий ривок — і я мало не випустив її з рук, але двері не відчинилися, а тільки затремтіли й почали жахливо тріщати. Приголомшений, я відпустив ручку й відступив — з дверима діялося щось неймовірне: гладенький пластик вигнувся, немов його вдавлювали з мого боку всередину, до кімнати. Емаль відскакувала дрібненькими шматочками, оголюючи сталь одвірка, який дедалі більше напружувався. Раптом я зрозумів: Гері замість того щоб натискати на двері, бо вони відчинялися в коридор, щосили тягла їх до себе. Відблиск світла переломився на поверхні дверей, наче у ввігнутому дзеркалі, пролунав оглушливий хрускіт, і монолітна, гранично вигнута плита тріснула; водночас ручка, вирвана з гнізда, впала в кімнату. В проломі відразу ж показалися скривавлені руки й, залишаючи на лакованій поверхні дверей червоні сліди, усе ще тягли двері до себе. Раптом двері переламалися навпіл, косо повисли на завісах, і оранжево-біле створіння з посинілим, мертвим обличчям кинулося мені на груди, заходячись від ридань.
Якби це видовище не паралізувало мене, я, певно, пустився б навтіки. Гері конвульсивно хапала ротом повітря й билася головою об моє плече, волосся її розкуйовдилося. Я обняв Гері й відчув, як тіло її обм’якло в моїх руках. Протиснувшись у розколоту половинку дверей, я вніс Гері до кімнати й поклав на ліжко. Нігті в неї були поламані й скривавлені. Коли вона повернула руку, я побачив, що долоня в неї здерта до живого. Я зазирнув Гері в обличчя — розплющені очі байдуже дивилися крізь мене кудись удалину.
— Гері!
Вона щось невиразно пробелькотіла.
Я підніс палець до її ока. Повіка опустилась. Я підійшов до шафки з ліками. Ліжко скрипнуло. Я обернувся. Гері сиділа випроставшись і з страхом дивилася на свої скривавлені руки.
— Крісе, — простогнала вона, — я… я… що зі мною сталося?
— Ти поранилася, висаджуючи двері, — сухо відповів я.
Щось сталося з моїми губами, а надто з нижньою — по ній немовби бігали мурахи. Я прикусив її.
Гері якусь хвилину дивилася на зазублені шматки пластику, що звисали з одвірка, потім перевела погляд на мене. Підборіддя в неї затремтіло, я бачив, з яким зусиллям вона намагається перебороти страх.
Я розрізав на шматочки марлю, вийняв із шафки присипку на рани й вернувся до ліжка. Та все зненацька випало з моїх ослаблених рук, скляний слоїчок з колодієм розлетівся в друзки, але я навіть не нахилився. Ліки вже були не потрібні.
Я взяв руку Гері. Кров тоненькою облямівкою запеклася навколо нігтів, однак усі рани вже зникли, а долоню затягувала молода, рожева шкіра. Шрами блідішали просто на очах.
Я сів, погладив обличчя Гері й спробував їй усміхнутись. Не можу сказати, що це мені вдалося.
— Навіщо ти це зробила, Гері?
— Що? Це… я?
Вона показала очима на двері.
— Так. Ти хіба не пам’ятаєш?
— Ні. Я побачила, що тебе нема, страшенно перелякалась і…
— І що?
— Почала тебе скрізь шукати, подумала, що ти, може, в душовій…
Тільки тепер я помітив, що шафа відсунена вбік і до душової зяє вхід.
— А потім?
— Я кинулась до дверей.
— І що?
— Не пам’ятаю. Мабуть, щось сталося,
— Що?
— Не знаю.
— А що ти пам’ятаєш? Що було потім?
— Я сиділа тут, на ліжку.
— А того, як я приніс тебе сюди, не пам’ятаєш?
Вона завагалася. Кутики її губ опустились, усе обличчя напружилося.
— Здається… Можливо. Сама не знаю.
Вона звісила ноги на підлогу і встала. Відтак підійшла до розтрощених дверей.
— Крісе!
Я обняв її ззаду за плечі. Вона вся тремтіла. І раптом, обернувшись, зазирнула мені в очі.
— Крісе! — прошепотіла вона. — Крісе!
— Заспокійся.
— Крісе, а що як… Крісе, може, в мене епілепсія?
Епілепсія, о Боже! Я мало не зареготав.
— Ну що ти, люба. Просто двері, розумієш, тут такі, ну, такі двері…
Ми вийшли з кімнати, коли зовнішні заслінки на ілюмінаторах піднялися з протяжним скреготом і показався сонячний диск, що занурювався в Океан.
Я повів Гері до маленької кухоньки, розташованої в протилежному кінці коридора.
Ми заходилися там разом господарювати, обнишпорюючи всі шафки й холодильники. Незабаром я виявив, що Гері не дуже вправна куховарка, — вона могла тільки відкривати консерви; це вмів і я. Я з’їв дві консерви і випив неймовірно багато кави. Гері їла, але так, як інколи їдять діти, коли не хочуть завдавати прикрощів дорослим, — без примусу, проте машинально й байдуже.
Потім ми подалися до маленької операційної, яка містилася рядом з радіостанцією. У мене визрів певний план. Я сказав Гері, що хочу її про всяк випадок оглянути, всівся у розкладному кріслі й вийняв із стерилізатора шприц і голки. Я знав, де що лежить, майже напам’ять — так нас вимуштрували на тренажері на Землі. Взявши краплину крові з пальця Гері, я зробив мазок, висушив його в ексикаторі і обробив іонами срібла у високому вакуумі.
Реальність цієї роботи діяла на мене заспокійливо. Гері, відпочиваючи на подушках розкладеного крісла, оглядала операційну, заставлену різними апаратами.
Тишу порушив уривчастий зумер внутрішнього телефону. Я взяв трубку.
— Кельвін, — сказав я, не спускаючи очей з Гері. Вона впала в апатію, немовби її виснажило все те, що довелося пережити протягом останніх годин.
— Ти в операційній? Нарешті! — почув я щось схоже на зітхання з полегкістю.
Говорив Снаут. Я чекав, притиснувши трубку до вуха.
— У тебе «гість», еге ж?
— Так.
— І ти зайнятий?
— Так.
— Невеличке дослідження, еге ж?
— А що? Маєш бажання зіграти партію в шахи?
— Не дурій, Кельвін. Сарторіус хоче
