Золото і кров Сінопа - Віктор Васильович Савченко

І тут з дворів почали виходити люди. То були невільники, яким нікуди, та й не треба було втікати. Дехто мав на ногах колодки, дехто ланцюг з ядром.

На обличчях багатьох воїнів, хто прибіг на поклик сурми, вгадувалося розчарування, а в очах блискали лихі вогники. Козаки нагадували голодних вовків, яких відірвали від переслідування здобичі. Більшість мешканців повтікали на конях крізь південну браму, щойно почувши постріли, решта — жінки, чоловіки яких пішли в похід на Молдавію, старі та діти — замкнулись у мечеті.

— Батьку, накажи підірвати мечеть! — кричали з натовпу.

— Богдане, не роби цього, — порадив Потурнак, який стояв поруч з гетьманом.

— Братове, — звернувся ватаг до натовпу. — Казікермен — це бідна турецька залога — і тільки. Я ж веду вас туди, де золото, зброя, якій ціни немає, дорогі сукна… Якщо ж затримаємось тут, то звістка про наш намір дійде до Стамбула хутчіше, ніж ми виберемося в Чорне море. Султан зжене до Очакова всю свою армату, аби перетнути нам шлях.

— Підірвемо храм сатани та й подамося до моря! — вигукнули з натовпу.

— То Божий храм, Богдане, — знову Потурнак. — Та й нащо тобі зайва кров?

— Устиме, — гукнув гетьман до гармаша, — неси барильце з порохом! Підірвемо. Але не мечеть, а яничарський арсенал.

У Казікермені половина мешканців були яничари, решта гендлярі, ремісники, рибалки та пастухи. Невільників було стільки ж, як і цивільних. На березі з них позбивали кайдани. Поміж натовпу виявилося кілька чоловіків, котрих полонили тоді ж, коли й Саву. Татари кинули їх непритомними на переправі; місцеві жителі виходили, кого змогли і зробили своїми рабами. Невільники ж із старожилів пам’ятали тих полонених, що їх гнали вулицею навесні. Сава розпитував про Меланію, але ніхто нічого не знав. Оповідали, що з того — першого — полону яничари купили великий гурт хлопчаків; їх відправили на галері до Стамбула. Дітей з другого полону також забрало військове судно.

Коли над Казікерменом сяйнув перший сонячний промінь, від причалу відпливла галера, завантажена зброєю з яничарського арсеналу, гарматами, знятими з мурів, лантухами з зерном та всіляким крамом. Пасажирами на судні були колишні невільники, веслярами — недавні турецькі матроси, а командою — дюжина поранених запорожців. Звільнені сіромахи не шкодували таволги, як і лайок, для своїх недавніх мучителів.

Корабель, з якого ще не встигли зняти стяг Пророка, бачили люди, що рухались невільницьким шляхом на північ. Одні з них сиділи на возах, інші гарцювали на породистих арабських скакунах; ще інші йшли пішки, несучи перекинуті через плечі торби. Їх теж супроводжували кінно кілька поранених козаків.

Тим часом флотилія чайок стрімко віддалялася від спустошеного Казікермена. Не стало видно вже переправи, розчинились у світанковому мареві сірі фортечні мури. Микошинський, спостерігши, як швидко намокають сорочки на спинах гребців, наказав частіше мінятися на веслах, а тим, хто відбув свою чергу, видавати по шматку смаженої дичини й коржа.

— Гей, гей, хлоп’ята! — підганяв він. — Нам би тільки до лиману… А там я знаю один острів…

Він сторожко оглядав обидва береги. Але єдиними рухомими предметами на них були тіні від хмар, що їх гнало південно-західним вітром, а звуками — курликання журавлів, що відлітали у вирій. Чи не вперше подумав Микошинський, що в його сорок років годилося б уже сім’ю мати. Згадав Ольгу — небогу Костянтина Острозького, з якою познайомився торік, коли гостював у князя. Двадцятирічна смаглявка дивилась на нього не тільки з цікавістю (знала-бо, що він з Низу); в мороці її очей вгадувалися ніжність і водночас гріх. Вона завжди тримала на руках дитя когось із челядників, ніби виказуючи цим бажання самою стати матір’ю. Вони тоді не порозумілися, але невидимий зв’язок зостався. Лист, що привіз Телемах від Ольги, попри прохолодну світську ввічливість був щирим.

“Пресвятий Миколо Чудотворцю, не дай загинути в чужому краї. Останній це похід у моєму житті, останній. Подамся потому в родове гніздо на Волинь, а там поберуся з Ольгою. Князь Костянтин здогадується про нашу приязнь і схвалив би шлюб. А братчики іншого отамана оберуть”.

На правому березі Микошинський помітив табун диких коней, які прийшли на водопій. Невдовзі проминули річище Інгульця і старовинне зруйноване місто неподалік від нього. То був орієнтир: до лиману вже залишалося півдня.

— Пане гетьмане, — озвався посланець Рудольфа Другого литовською. — Це вже турецька земля?

— Це руська земля, — відказав Микошинський також литовською. — І одвіку була нею. А Казікермен — тільки їхня фортеця. Років двісті тому там стояла русько-литовська залога. І називалася вона Вітовтова Митниця. А ще до того — руська фортеця Біла Вежа.

Не раз ходив отаман у морські походи і завжди дивувався, зустрічаючи руїни міст на Дніпрових берегах. Більшість із них русичі спорудили ще задовго до монгольської навали; а траплялися й давніші, невідомо ким побудовані. Край був колись заселений; торгові судна з усього світу піднімалися аж до порогів. А тепер тут кочівники випасають табуни коней, а по Дніпру військові галери плавають.

Тим часом вітер ущух, хмар поменшало, а сонце зависло на півдорозі між полуднем та заходом. І тут гетьман помітив з правого боку, в степу, сірий хвіст куряви. Десь за версту, паралельно Дніпру, скакав загін. Вершників не було видно, але, судячи з густої куряви, що за ними тяглася, їх мусило там бути зо дві дюжини.

Помітив куряву й Потурнак. Прикрившись від сонця долонею, він вдивлявся в рухому сіру хмарку.

— Яничари, — озвався нарешті. — Дуже поспішають.

— Схоже, — погодився отаман. — Поспішають в Очаків, щоб попередити.

— Вони нас помітили, — знову Потурнак.

— Навряд чи. Ми ж їх не бачимо. Тільки курява… Заночують у Білозерці, а вдосвіта на свіжих конях вирушать до переправи, що в дніпро-бузькому лимані. А там до Очакова — півдня чвалом. Оскільки ми їх наздогнали, то, отже, рухаємося швидше. І