Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
«Я помираю», — подумав він, і слова чудернацько задзвеніли в його голові. Вік навіть повірив, що промовив їх уголос, хоча то була лише думка.
Він роззирнувся й побачив, що лежить на лікарняному ліжку — його підняли, аби легені Віка не потонули в мокротинні. Простирадло зафіксовано великими мідними шпильками, поручні піднято. «Пропасниця била, чи що, — подумав він із легким зачудуванням. — Певне, хвицяв, як кінь». І з запізненням: «Де це я?»
Навколо шиї йому пов’язали нагрудник, і тканина була заляпана згустками слизу. Голова боліла, і в ній танцювали химерні, невловимі думки. Вік зрозумів, що це залишки марення… і що воно повернеться. Він захворів, і настало лише тимчасове полегшення — про одужання не йшлося.
Він підніс до голови правицю і, скривившись, відсмикнув її, як від розпеченої плити. Палає вогнем, ще й трубками напхали. Дві прозорі трубочки стирчать із носа. Одна зміїться з-під лікарняного простирадла — вона веде до пляшки на підлозі, і він точно знає, куди встромили другий кінчик. Ще дві кріпляться до пляшок, що звисають із підставки біля ліжка, а далі вони з’єднуються літерою «Y», нижній кінчик якої встромили в його руку трохи нижче від ліктя. Парентальне живлення.
Йому подумалося, що на цьому можна й зупинитися, та були ще й дроти. Кріпилися до голови. До грудей. До лівиці. Ще один прифігачили до його пупа. І, наче цього замало, щось загнали просто в дупу. Що то в біса таке? Гівнорадар?
— Гей!
То мав бути гучний, обурений крик. Та з нього вичавилося лише жалюгідне шепотіння дуже хворої людини. Вилізло в оточенні мокротиння, яке його душило.
Мамо, Джордж загнав коня?
Це з ним балакало марення. Ірраціональна думка, яка нахабно вискочила наперед, метеором затуливши раціональне мислення. Та Вік однаково мало не повірив. Зовсім скоро тяма знову полишить його. Ця думка сповнила Віка панікою. Поглянувши на кістляві палички, що лишилися від його рук, він прикинув, що втратив, мабуть, фунтів із тридцять, хоч і так був сухарем. Ця капость… чим би вона не була… вб’є його. Гадка про те, що він може померти, белькочучи божевільну дурню, як старий маразматик, нажахала його.
Джорджі пішов на гульки з Нормою Вілліс. Так шо, Віку, мусиш загнати його сам, і будь гарним хлопчиком — почепи йому торбу з вівсом.
То не моя робота.
Вікторе, перестань, ти ж любиш свою мамцю.
Так. Та я не…
Перестань, ти ж мусиш годити мамці. У неї грип.
Неправда, мамо. У тебе сухоти. Ти помреш від сухот. У тисяча дев’ятсот сорок сьомому. А Джордж загине за шість днів після висадки в Кореї — часу в нього вистачить лише на один лист, а тоді бах-бах-бах. Джордж, він…
Віку, ти зараз же заженеш коня до стійла, і це моє ОСТАННЄ слово.
— Грип не в неї, а в мене, — прошепотів Вік, знову пробившись до поверхні. — У мене.
Він дивився на двері й думав, що, навіть як на лікарняні, вони страшенно кумедні. У них заокруглені обриси, окреслені металевими заклепками, а поріг зроблено в шести з лишком футах над кахляною підлогою. Навіть такий тесля-самоук, як Вік Пелфрі, упорався б
(Дай сюди комікси, Віку, ти вже надивився!)
(Мамцю, він забрав смішні картинки! Віддай! Віддааааай!)
краще. Вони були
(сталевими.)
Якась частка тієї думки кілком увігналася в його мозок. Вік зібрав рештки сил і трохи підвівся, аби роздивитися двері. Так і є. Точно. Сталеві двері. Чому це він у лікарні, та ще й за сталевими дверима? Що сталося? Він справді помирав? Йому що, час подумати про зустріч із Творцем? Господи, та що ж таке трапилося? Вік відчайдушно кинувся на стіну сірого туману, та крізь неї чулися тільки слабкі, далекі голоси — голоси, чиїх власників він не пригадував.
Ось що я вам скажу… їм треба просто… послати інфляцію нахрін…
Гепе, ти б вимкнув колонки.
(Геп? Білл Гепскомб? Хто він такий? Я знаю це ім’я.)
Йокелемене…
Мертві, будь певен…
Дай сюди руку, я тебе витягну…
Дай сюди комікси, Віку, ти вже…
Сонце спустилося досить низько, щоб спрацювали датчики світла (у цьому випадку — датчики темряви). У Віковій кімнаті загорілися лампочки. Коли розвиднілося, він побачив за подвійним склом ряд по-урочистому серйозних облич, що спостерігали за ним, і закричав — подумав, що то люди, які розмовляли в його голові. Одна з постатей — чоловік у білому лікарняному одязі — замахала до когось за межами його поля зору, та Вік уже здолав страх. Він був заслабким, аби довго боятися. Але раптовий переляк, який викликала безшумна поява світла та вигляд облич, що витріщалися на нього (у білих одежинах вони здавалися присяжними-привидами), вичистили трохи болота з думок, і Вік згадав, де він. В Атланті. В Атланті, штат Джорджія. Прийшли люди та забрали його — його, Гепа, Норма, Нормову дружину та їхніх дітей. Забрали й Генка Кармайкла. Стю Редмана. Бог знає, кого ще. Вік був обурений та наляканий. Так, у нього текло з носа, він чхав, та це точно була не холера, чи що там за напасть згубила бідолаху Кемпіона і його сім’ю. Ще його трохи лихоманило, і він згадав, як Норм Брюетт зашпортнувся, коли піднімався на трап літака, і довелося йому допомагати. Дружина Норма була налякана, вона плакала, і малий Боббі Брюетт теж ревів, ревів і кашляв. Хрипким, гучним кашлем. Як під час крупу. Літак чекав на них на невеликому майданчику біля Брейнтрі, та щоб вибратися за межі Арнетта, їм довелося проїхати дорожній пост на трасі 93, де чоловіки саме ставили колючий дріт… тягли його просто в пустелю…
Над дивними дверима загорілася червона лампа. Почулося шипіння, а тоді зашуміла помпа. Вона вирубилась, і двері відчинилися. До кімнати зайшов чоловік у величезному білому комбінезоні з прозорим віконцем проти обличчя. За ним виднілася людська голова, що гойдалася, наче ув’язнена повітряна кулька. За спиною в нього були дихальні балони, і, коли він говорив, голос здавався металевим і кастрованим, позбавленим людськості. То міг бути голос із якоїсь відеогри — проїбався востаннє, а тобі: «Спробуй знову, Космічний Кадете».
— Містере Пелфрі, як ви почуваєтеся? — проскреготав прибулець.
Та Вік не міг відповісти. Він поринув назад, у зелені глибини. За віконцем у захисному комбінезоні він бачив свою мамцю. Як тоді, коли