За чарівною квіткою - Олександр Павлович Бердник

— А от пройдіть Велику Дорогу — і дізнаєтесь, — хитро відповів Коля.

Юлька повисла в нього на шиї, цмокнула в щоку.

— Розкажи, сухарик, розкажи!

— Гаразд, лисичко, розкажу! Тільки не тепер! Ми з вами, орли, підемо ще по тих місцях і там ви все зрозумієте…

— Коля, ти чудовий! — писнула Юлька. — Ми дуже вдячні тобі!

— Вже не сухар? — засміявся Коля.

— Ні-ні!

— А скарби? — незадоволено запитав Сеня. — Там написано, що хто пройде Велику Дорогу, той здобуде скарби…

Коля насмішкувато чмихнув.

— Скільки тобі товкти треба! Та навколо нас такі скарби, які й не снилися нікому! Треба тільки бачити їх! Ось я покажу вам, які скарби може відкрити наука, тільки давайте це залишимо до завтра. А тепер дивіться на екран.

Діти дружно обступили Колю. На маленькому голубому прямокутнику вимальовувалась обриси дерев. Їх стовбури швидко проносились мимо. Квіточка, мабуть, піднялася вгору, бо на екрані виникло зображення верховіть. Яскраво спалахнув обрій. Там заходило сонце.

— Ой як цікаво! — прошепотів Сеня.

— Зараз я вам продемонструю те, для чого робився цей апарат…

Наблизилась стіна лісу, і являлись окремі дерева. Коля пильно вдивлявся в екран. Ось він повернув на панелі якийсь важілець. Квітка зупинилась, опустилася нижче…

— Білка! — закричав Вася. — Білка, хлопці…

Справді, на екрані ясно вирізнялася маленька білка з пухнатим задертим догори хвостом. Вода, не підозрюючи того, що на неї дивляться люди, спокійно вмивалась, сидячи коло дупла. Юлька заплескала в долоні.

— А ось, будь ласка, гніздо ворони, — сказав Коля, поворотом важільця підводячи квітку до іншого дерева.

Там, в гнізді, сиділи, притулившись одне до одного, кілька вороненят. Важко захиталась гілка, до гнізда прилетіла здорова чорна мама. Вона ніжно каркнула і почала годувати дітей принесеною здобиччю.

Ну, Васю, тепер ясно, як я зробив фотографії кабанів і вовчиці? — запитав Коля.

— Ясно, Колю!

Зачаровані діти просили Колю показати ще що-небудь, але він відмовився.

— Досить! Темніє! Дома будуть турбуватися.

Квіточка помчала понад лісом на захід. Блиснула на екрані стрічка Дніпра, село…

— Сторожка! Дивись, сторожка! — крикнув Вася,

Квітка опустилася вниз. Діти побачили, що біля сторожки метушиться баба Оришка, а на ґанку стоїть дід Левко і батько Юльки — високий сухорлявий чоловік з суворим поглядом.

— Ой, боже ж мій! — галасувала баба Оришка, — Вже ніч, а їх нема! Куди ж їх завів той гаспид?

— Цить, стара, повернуться! — заспокоював дід, я тривогою дивлячись на ліс.

— Це все твоя хуліганка накоїла! — накинулась баба на батька Юльки. Це вона підговорила хлопців шукати скарби!

— Схаменіться! — відповів той. — Чи може одна дівчинка затягти в ліс двох хлопчаків! Це вони їй закрутили голову!..

— Та не сваріться! — розсердився дід, — Тут не тайга, не заблудяться!

Квіточка наблизилась до них. Коли спрямував її прямо до діда. Той, мабуть, побачив квіточку, злякано відмахнувся руками.

— Що за халепа? Свят, свят!..

Діти в ямі не могли стриматися від сміху, бачачи на екрані округлені очі діда і розгублені обличчя баби Оришки та Юльчиного батька.

— Тату! — крикнув Коля. — Я з дітьми коло Мостища, у вовчій ямі!

Обличчя всіх присутніх коло сторожки витяглися, вони злякано озиралися навколо, Коля знову сердито гукнув:

— Чого ви злякалися? Це всього-на-всього моя літаюча модель! Ми випадково попали у вовчу яму і не можемо вилізти!

— Це витівки Колі! — запричитала баба Оришка. — і чого тебе нечистий впер до вовчої ями? Вернешся, сатана, я тобі покажу!

Батько Юльки засміявся, похитав головою.

— Ну й штукар! Молодець!

— Молодець? — залящала баба. — Влізли у вовчу яму, та ще й молодець! Там їх вовки з’їдять!..

— Не з’їдять! — нетерпляче перебив її Коля. — Тату! Запрягайте коня і їдьте, бо ми задубіємо тут!

— Зараз, Колю! Я миттю!..

Дід хутко кинувся до повітки, коки і почав запрягати.

— Бабо! — крикнув Сеня. — Бабусю!

Баба, очевидно, почула, бо її брови радісно піднялися над заплаканими очима.

— Сенечко, Васю! Ви живі?..

— Раз обзиваються, то не мертві! — хмикнув батько Юльки.

— Швидше, старий! — підганяла діда Левка баба Оришка. — Щоб ти мені в одну мить привіз їх!.. А я їм зараз вечерю приготую!..

…Над лісом упав присмерк. Сонце зникло за багряним обрієм. Дід взяв з собою довгу вірьовку, сів на підводу і виїхав за ворота. Квіточка спалахнула синьо-рожевим полум’ям і попливла попереду. Баба Оришка і батько Юльки зачаровано стежили за чудесним вогником, який рятував дітей, доки він не зник за стіною лісу…

Дід несамовито гнав коня вузькою лісовою дорогою. Колеса глухо стугоніли по корінні, луна котилася в хатах, лякаючи заснулих птахів. А попереду невтомно летіла чарівна квітка, освітлюючи шлях…

Через півгодини діти дрімали на возі, закутані в сіно. Пережиті пригоди так втомили їх, що вони були не в силі говорити. Коля розповідав старому ліснику про пригоди дітей, хвалив їх витримку і уміння.

А дрімучий ліс співав протяжну урочисту мелодію і навівав маленьким мандрівникам барвисті сни. Снилися їм незвичайні пригоди, похмура печера, зачаровані скарби і полум’яна квіточка, яка вела їх у невідому дорогу.

Всі наступні дні діти не відходили від Колі ні на крок. Вони разом купалися в річці, разом загорали на сонці. Він їм розповідав про цікаві речі, які раніше здавалися дітям нудними або непотрібними. Він їх вів у далекі зоряні світи або в незвичайно малий світ атома, він розповідав їм про життя риб, тварин, дерев… У