У безодні - Герберт Уеллс

— А мені здається, я бачу аж надто багато. — Девідсон потер щиколотками очі. — І що далі?

— Нічого. Хай це не збиває вас з пантелику, Беллоуз тут, а я посаджу вас у кеб і відвезу додому.

— Хвилиночку. — Девідсон замислився, потім сказав: — Допоможіть мені сісти. А тепер… Вибачте, що завдав вам клопоту, але зробіть ласку: повторіть усе ще раз.

Вейд терпляче сказав те саме ще раз. Девідсон заплющив очі й затулив їх долонями.

— Так, — мовив він, — це правда. Я заплющив очі й зрозумів: ви кажете правду. Біля мене на кушетці сидите ви, Беллоуз. Я знову в Англії. А в кімнаті темно.

Потім Девідсон розплющив очі.

— А он сходить сонце, — провадив він далі. — І рея на кораблі, й розбурхане море, і якісь птахи літають… Так виразно я ще зроду не бачив. А я сиджу на березі й по самісіньку шию в піску.

Він нахилився вперед і затулив руками обличчя. Тоді знов розплющив очі.

— Темне море, і сходить сонце! І все ж таки я сиджу на канапі в кімнаті старого Бойса… Господи, що зі мною?!

Так почалася в Девідсона та дивна хвороба очей. Вона не попускала три тижні. Це було куди гірше, ніж сліпота. Він був геть безпорадний. Його годували, як щойно вилуплене пташеня, вдягали, водили за руку. Коли Девідсон пробував ступити кілька кроків сам, то або падав, або наштовхувався на стіну та двері. На другий чи третій день він уже навчився впізнавати нас по голосах, охоче погоджувався, що він удома, і вірив у всьому Вейдові. Моя сестра — Девідсон був із нею заручений — наполягла, щоб їй дозволили навідувати його. Годинами сиділа вона щодня біля нього, поки він розповідав їй про той свій берег. Девідсон брав її за руку й на диво скоро заспокоювався. Він розказував, що коли ми везли його з коледжу додому, — Девідсон жив у Хампстед-вілідж, — йому здавалося, ніби кеб проїздить просто крізь якийсь піщаний пагорб; було зовсім темно, аж поки він крізь скелі, зарості та інші чималі перешкоди знов дістався на поверхню; і коли його повели нагору, до його власної кімнати, в нього запаморочилась голова, і він мало не збожеволів від страху впасти, бо вгорі на сходах йому раптом здалося, мовби він піднявся на тридцять чи й усі сорок футів над тим уявним островом. Девідсон раз у раз запевняв, що перетрощить усі яйця. Кінець кінцем довелося перевести його вниз, до батькового кабінету, й покласти там на канапу.

За словами Девідсона, його острів — загалом глуха й похмура місцина, там майже нічого не росте, самі голі скелі та трохи торф’яних боліт. Острів кишів пінгвінами, від них усі скелі біліли так, що аж в очах різало. Море часто бушувало, один раз навіть знялася буря, і Девідсон, лежачи на канапі, скрикував після кожного нечутного спалаху блискавки. Раз чи двічі на берег вибиралися тюлені, але тільки в перші два-три дні. Девідсону, як він казав, було дуже смішно, коли просто крізь нього проходили пінгвіни, а він лежав серед них, і вони зовсім його не лякалися.

Пригадую один цікавий випадок. Це було того дня, коли Девідсонові дуже закортіло курити. Ми дали йому в руку люльку, — він, до речі, мало не виколов нею собі ока, — й розпалили її. Однак Девідсон не відчув ніякого смаку. Потім я помітив це й на собі; не знаю, як решта курців, але я, коли не бачу диму, не дістаю від тютюну ніякого задоволення.

Та найдивовижніші видива почалися в Девідсона після того, як Вейд сказав вивезти його на свіже повітря. Девідсони найняли крісло на коліщатах, а супроводжувати хворого поставили свого утриманця Віджері, чоловіка впертого й глухого. Той Віджері уявляв собі прогулянки на свіжому повітрі досить своєрідно. Якось моя сестра, повертаючись із ветеринарної лікарні, зустріла його з Девідсоном у Камден-Тауні, неподалік від вокзалу Кінгз-Кросс. Віджері задоволено тюпав собі за кріслом, а сліпий, кволий Девідсон, вочевидь у цілковитому розпачі, марно силкувався привернути до себе його увагу.

Коли сестра забалакала до Девідсона, той аж заплакав.

— Ох, поможи ж мені вибратися з цієї страшної темряви! — простогнав він, хапаючи її за руку. — Мені треба вибратися з неї, або я вмру!

Девідсон не міг пояснити, що сталося, але сестра вирішила негайно відвезти його додому. По дорозі до Хампстеда, коли вони почали підійматися на пагорб, переляк у Девідсона минув. Він сказав, що приємно знов бачити зорі, хоч було близько полудня і яскраво світило сонце.

— У мене було таке враження, — розповідав Девідсон мені потім, — немовби якась нездоланна сила тягла крісло зі мною до води. Спершу я не дуже злякався. Там була ніч, звичайно… Така гарна ніч!

— Звичайно? — перепитав я, бо це зауваження мені здалося дивним.

— Звичайно, — мовив Девідсон. — Коли тут день, там завше ніч. Одне слово, ми ввійшли в воду. Море було спокійне і блищало в місячному сяйві… Тільки широкі брижі бігли по поверхні. Коли я опинився в тих брижах, вони виявилися ще ширшими й лагідними. Морська поверхня вилискувала, немов мокра шкіра… А загалом піді мною був, очевидно, якийсь порожній простір, більш я нічого не можу сказати. Мене відносило в море навскоси, і вода довкола підіймалася дуже повільно, поки дійшла мені до очей. Потім я пірнув з головою, і мені здалося, наче та шкіра на поверхні луснула, а тоді просто в мене на очах зрослася. Місяць у небі підскочив, потьмянів і зробився зеленуватим. Повз мене, невиразно поблискуючи, метушливо пропливали рибки… Я побачив якісь предмети; вони були скляні і зсередини мовби світилися… Згодом я поминув плетиво водоростей, що відливали якимсь маслянистим полиском. Так я опускався все глибше в море, й одна по одній гасли зорі, і місяць чимдалі зеленішав і темнів, а водорості світилися пурпурово-червоним сяйвом. Усе там було дуже туманне, таємниче і ніби погойдувалось. І одночас я чув, як попискували коліщата мого крісла, як повз мене проходили люди, а віддаля чоловічий голос закликав перехожих купляти екстрений випуск “Пелл-Мелл газетт”.

Я поринав дедалі глибше й глибше. Довкола все стало чорне, як чорнило, жоден промінчик не проходив згори в цю темінь. Тільки оті фосфоресцентні предмети світилися яскравіше і яскравіше. В’юнке галуззя підводних рослин мерехтіло на глибині, немов полум’я спиртівок. Та згодом не стало й рослин. Якісь рибини підпливали до мене,