За чарівною квіткою - Олександр Павлович Бердник

Сеня заревів, розмазуючи брудні сльози по щоках.

— Не скигли! — крикнув на нього Вася. — Найдуть нас, не пропадемо!..

Сеня замовк, з відчаєм поглянув навколо.

— Хто нас знайде? Нічого не видно кругом…

Але дощ потроху вщухав. Над лісом з’явився шматочок чистого неба. Вітер шалено гнав сірі хмари вдалину. Нарешті блиснуло сонце. В його промінні широка галявина заграла чудесними барвами зеленої травки і синіх квітів.

— Гарно як, — прошепотіла зачарована Юлька.

— Здуріла, — крикнув Сеня, — її до пояса затягнуло, а вона квітами милується…

— Тихо! — радісно вигукнув Вася. — Хлопці! Дивіться! Дивіться вгору!

Юлька і Сеня здивовано зирнули вгору, завмерши від несподіванки.

— Квітка! Чарівна квітка!.. — ахнула дівчинка.

— Ми врятовані! — сказав щасливим голосом Вася. — Квітка не залишила нас!

Справді, над галявиною кружляла чарівна квітка папороті, яка вели їх вночі до заповітної печери. Її пелюстки тріпотіли, переливалися різними барвами в промінні сонця. Ось квітка зупинилася над головами, від неї доносилось тихе шипіння. Раптом пролунав схвильований голос:

— Тримайтеся, друзі! Я прийду до вас! Тримайтеся за березу!

— Хто прийде? — схвилювався Сеня.

Але квіточка піднялася вгору і стала повільно кружляти над дітьми, більше не промовляючи ні слова.

— Береза! Сеню! За березу треба триматись! Простягни мені руку!

Вася дотягся рукою до Сені, вчепився за тонесеньку гілку дерева. Він напружив усі сили, щоб витягти ноги і болота, але гілка раптом одчахнулась і обоє ще глибше поринули в багно.

Трясовина невблаганно затягувала дітей у свої гнилі обійми…

Вранці схвильована баба Оришка настирливо добивалася в комору до Колі. Коля довго не відчиняв, але, нарешті, його нерви не витримали.

— Чого нам треба, мамо? — нетерпляче запитав він, відчиняючи двері. — Я ж вам сказав, що все буде добре!

— Що ти мені голову морочиш! — лементувала баба. — Де діти? Куди ти їх повів? Ти казав, що сам будеш супроводжувати їх!.. Кажи, де діти, бо я поб’ю всі твої анахтемські машини!..

Коля злякано розставив руки, щоб не пропустити бабу до комори.

— Зачекайте ще трохи! Даю вам слово, що діти будуть сьогодні дома!

— Я не вірю тобі! — знову крикнула баба. — Покажи їх, бо батько Юльки дихати мені не дає!

— Я ж їм на користь це все роблю! — розсердився Коля. — Ну, дивіться, коли така нетерплячка…

Він відступив до дверей і пропустив бабу до комори. Вікно в коморі було завішене ковдрою, і в темряві яскраво світився на столі блакитний прямокутник телевізора. На екрані ясно було видно гладь великого озера, густу стіну лісу. На піску під кущами калини вовтузилася Юлька. Вася на багатті жарив великого минька, а Сеня, невідривно слідкуючи за його роботою, стояв поруч.

Баба залилася тихеньким сміхом, побачивши своїх онуків.

— Ти диви! Як живі… Де ж це вони? Ага! Це ж озеро Шумбур… і червона круча!..

— Правильно! — сказав Коля.

— Ой, боже ж мій! — занепокоїлася баба. — Для чого ж ти їх так далеко завів!.. У них же і їсти нічого!

— Перестаньте! — не витримав Коля. — Вони не пропадуть. Бачите — Вася смажить рибу! А Сені така прогулянка тільки на користь буде, трохи схудне!.. Ну, йдіть, ідіть, мамо!..

Баба Оришка, цмокаючи та причитаючи, пішла з комори. Коля зачинився на гачок і більше не відчиняв дверей. Минуло кілька годин. Баба несміливо підходила до комори ще кілька разів і стукала в двері.

— Колю! Ну покажи, де вони, мої голубчики! — просила вона.

Коля не відповідав. Тоді баба розсердилася і пішла будити діда Левка, який спав на сіновалі після нічного обходу.

— Вставай, діду! — кричала баба Оришка. — Вставай, бо той сатана загубить дітей!.. Скоро почнеться гроза — хмари збираються!..

— Який сатана? — озвався дід, витягаючи з бороди сіно. — Кажи, стара, толком…

— Та Коля ж! І нащо було дозволяти йому вести кудись дітей, та ще й якоюсь бісовою машиною!

— А хіба вони не вернулися?

— То ж бо й є, що ні!..

Дід занепокоєно підвівся, хутко зібрався, кілька хвилин тривожно дивився на чорні хмари. Разом з бабою він підійшов до дверей комори. Двері були, як і раніше, зачинені.

— Відчиняй, Колю, годі дурня строїти!.. — суворо крикнув дід. — Де діти? Пора їх додому вернути!

Замість відповіді двері рвучко розчинилися. Мало не збивши бабу з ніг, з комори вискочив Коля. Руде волосся його було розтріпане, в очах проглядала розгубленість. На грудях висів якийсь апарат, причеплений ременем за шию. Він вихором пролетів мимо діда Левка, і кинувся до лісу.

— Куди ти? — крикнув здивований дід.

— За дітьми! Я скоро вернусь! — на ходу відповів Коля.

— А де вони? — залементувала баба. — Що з ними?..

— Все буде добре! — почулося вже з кущів. Коля зник у лісі.

— Божевільний! Оглашенний! — кричала баба, занепокоєно проводжаючи його поглядом. Там, десь далеко над лісом, бушувала гроза…

Півгодини показались для трьох мандрівників вічністю. Трясовина засмоктала їх до грудей. З багна виднілися тільки голови і руки. Але над їх головами повільно кружляла, сяючи пелюстками, квітка, і це вселяло в їх серця гарячу надію…

— Хто ж прийде за нами? — непокоївся Сеня. — Чому ж ніхто не допомагає?

І ось рятунок прийшов. З-за дерев з’явилася постать людини. Вона вискочила на галявину і швидко наближалася до дітей.

— Коля! — несамовито закричав Вася. — Коля! Як ти потрапив сюди?

— Спокійно, спокійно, мандрівники! — відповів Коля, радісно посміхаючись. — Спочатку