Сучасна фантастична повість - Анатолій Андрійович Дімаров
За якийсь час все було скінчено: чужинці вже сиділи довкола багаття і в кожного був шматок свіжого м’яса. Вони його чомусь не стали їсти одразу, а клали на вугілля, мов хотіли спершу нагодувати вогонь. Й А-ку знов аж заканудило, коли він побачив, як чужинці жадібно ковтають підгорілі шматки.
З’ївши Йо-га, чужинці звелися й підійшли до А-ку. А-ку подумав, що його зараз уб’ють, але не відчув страху: страх виснув над ним, коли він утікав, тепер же ним володіла тупа байдужість істоти, яка скоряється неминучому.
— А-ку нічого не боїться, — пробурмотів він, дивлячись на своїх ворогів.
Вони ж чомусь не поспішали його вбивати. Посперечавшись поміж собою, одтягнули А-ку подалі од вогнища, стали вмощуватись спати. Всі одразу ж і поснули, не спав лише один: він сидів по той бік багаття, навпроти А-ку, й пильнував, щоб вогонь не лишався без їжі. Та ось і його став морити сон: все частіше й частіше важка голова опускалася на груди, а руки безвольно повиснули вздовж тулуба. І тоді вогонь, доївши останні стеблини, теж починав дрімати: ледь-ледь витикався гостренькими язичками з купи розжареного вугілля.
Не спав один А-ку: руки й ноги боліли все дужче. Лежав уже за світлим колом, що стиснулося довкола багаття. Покірно чекав, поки чужинці, проснувшись, з’їдять його, як з’їли Йо-га.
І тут до А-ку долинув запах. Не чужинців, які лежали поруч, а якийсь інший, дуже знайомий А-ку. Розширивши ніздрі, він жадібно потягнув у себе повітря: запах ставав все відчутніший, він наближався з того боку, де було його плем’я, — при згадці про плем’я А-ку аж здригнувся й одразу ж здогадався, що то так пахне. Він ледь не закричав, пронизаний радістю, але завчасно стримався: обережно повернув голову, став прислухатися.
Тепер уже чув і шурхіт: хтось повз прямо на нього.
Й А-ку уже звав, хто то такий.
Ось уже чутно тихе сопіння — щось вологе й холодне тицьнулося в обличчя А-ку, гарячий язик облизав йому обличчя, й А-ку припав головою до волохатих грудей свого чотириногого друга.
— Га-ав прийшов до А-ку, — прошепотів він, переповнений вдячністю.
Га-ав лизнув його знову, забив об землю хвостом. Й А-ку, стривожений, оглянувсь на вогнище: опустивши голову, вартовий зовсім уже спав.
— Га-ав розв’яже А-ку, — прошепотів тоді він на вухо собаці.
Повернувся до нього спиною, підставив зв’язані руки. Га-ав учепився зубами в ліани, потягнув А-ку од багаття.
В тіло А-ку впивалося гостре каміння, ліани різали руки, м’язи в плечах аж тріщали, але він мовчав, зціпивши зуби. Мовчав і тоді, коли Га-ав гриз ліани, люто їх смикаючи. Він терпляче чекав, поки Га-ав справиться з ліанами, а потім ще довго лежав, непорушний, бо ноги й руки не хотіли слухатись. Аж тоді, як кров туго і боляче забухала в жилах, Аку, похитуючись, звівся з землі.
Спершу брів повільно, тримаючись рукою за спину Га-ава, і кожен крок віддавав у ньому болем. А потім, розім’явшись, побіг.
Він біг і біг слідом за Га-авом, а на обрії вже загоралося небо. Ось-ось Великий Мисливець проснеться і вигляне з-за своєї гори, і тоді чужинці побачать А-ку й кинуться за ним у погоню. Тож він мав подбати про те, щоб відстань між ними була якомога більшою.
Зупинивсь аж тоді, як зовсім розвиднилося. Але тепер понад річкою, біля якої ночували чужинці, піднявся такий густий туман, що А-ку як не вдивлявся, не бачив нічого. Однак він зрозумів, що ті швидко знайдуть його слід і кинуться одразу ж навздогін. Тому А-ку не став затримуватись, а, трохи перепочивши, побіг далі.
Він уже підбігав до гір, де жило його плем’я, коли, оглянувшись, побачив чужинців. Вони були ще дуже далеко, однак вперто рухалися вперед. І було їх дуже багато…
Плем’я вже не спало: воно теж помітило появу чужинців. І старі й малі висипали із печери: стояли й напружено вдивлялися вдалину, де мелькали чорні постаті В усіх були похмурі й стривожені обличчя, навіть діти затихли, відчуваючи небезпеку: те, що насувалося з долини, було страшніше од шаблезубого тигра.
Коли А-ку підбіг, всі одразу повернулися в його бік. Перший мисливець розгнівано вигукнув:
— А-ку привів чужих мисливців!
І тут А-ку зрозумів, що припустився помилки, якої не можна простити: він не мав права бігти прямо до печери, видавати чужинцям місце стоянки свого племені.
— Вони з’їли Йо-га, — пробурмотів А-ку, виправдовуючись. — Вони хотіли з’їсти А-ку.
— А-ку привів чужих мисливців! — ще сердитіше закричав перший мисливець і в жодних очах не прочитав А-ку співчуття: лише осуд і гнів. — А-ку треба вбити!
— А-ку треба вбити, — повторив покірно А-ку, відчуваючи свою велику провину. Опустив руки й голову, готовий прийняти на себе смертельний удар бойової палиці. І та покірна поза врятувала його: погляд першого мисливця пом’якшав.
— А-ку помре у битві з чужинцями, — сказав він уже не так гнівно, й А-ку, щасливий тим, що плем’я простило його, ударив себе щосили в груди й вигукнув:
— А-ку помре у битві з чужинцями!
Перший мисливець тим часом поділив своє плем’я на дві частини: здорові й дужі чоловіки, озброєні бойовими палицями й дрюками, виступили наперед, а діти, жінки й недужі кинулися збирати каміння: потім вони здеруться на скелю, що нависала над печерою, і будуть кидатися ними, поціляючи у ворогів.
В А-ку не було ні дрюка, ні палиці. Він знайшов важкий, гострий кремінь, кілька разів махнув ним у повітрі, а потім прилучився до мисливців.
За якийсь час на галявині запала тиша. Угорі, на високій скелі, застигли жінки й діти, внизу похмуро стояли мисливці. Всі дивилися в долину: чужинці були вже близько, вони жодного разу не збилися з сліду, що полишили А-ку і Га-ав. При згадці про друга А-ку глянув униз: біля нір було порожньо. Собаки чи то поховалися, відчуваючи небезпеку, чи кудись подалися. І в А-ку гірко стиснулося серце: йому здалося, що Га-ав їх зрадив.
Одірвав погляд од нір, став дивитися на ворогів, що наближалися.
Ось вони досягли краю долини, зупинилися. Побачили печеру й мисливців, завили, вимахуючи палицями й дрюками. Мисливці відповіли їм не менш лютим криком.
