Українська література » Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Читаємо онлайн Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер
неї навалилося потворна втома. Голос командира було чути, мов крізь стьобану заслону.

— Гадаю, я знаю, хто ти така. Тварини бачать більше людей, а деякі коні не полюбляють псів, — вона відчула в його голосі усмішку. — Особливо таких, які виходять із стін. Сьогодні ти перемогла в битві двох Послідників, і я сам не знаю, чи дав би такому раду. Але ми не станемо тепер про це розмовляти, Кайлін. Для цього ще буде час. Тепер ми підемо до «Вендору» відпочити.

У неї запаморочилося в голові.

— Кайлін? Донечко? Прокляття!!! Кайлін! Кайл…

Вона не відчула падіння, не відчула дбайливих рук, які підняли її з землі та занесли до заїзду. Для неї ця ніч уже скінчилася.

НАЙКРАЩІ, ЯКИХ МОЖНА КУПИТИ…

Було далеко за полудень, майже вечір, коли група кавалеристів почала прочісувати порослий високою травою степ.

На перший погляд того, хто не був вправним в огляданні військових загонів, могло здатися, що вершниками керував винятково недбалий і безтурботний офіцер. Солдати рухалися розрізненими групками: по двоє, троє, інколи стремено до стремена, інколи — один за одним. Уся хоругва, яка нараховувала майже двісті коней, здалека нагадувала розбійницьку банду, що повертається із вдалого набігу і вже настільки не боїться погоні, що вже встигла перепитися, тож тепер іде повільно, незважаючи на небезпеку. Навіть штандарт загону не майорів гордовито посеред групи, а погойдувався десь збоку, наче хорунжий був надто п’яним, аби тримати його прямо.

Та якби хтось здійнявся в повітря, щоби глянути на землю очима сокола, який кружляє по небу, то помітив би в цьому хаосі дивовижну регулярність. Зверху загін укладався в контур великого півмісяця, який прочісував степ: його крила, розтягнені на двісті ярдів, були надто симетричними, аби це виявилося випадковістю. А той факт, що вершники утримували стрій, хоча офіцери не покрикували на кожного з них окремо, найкращим чином свідчив про вишкіл солдатів.

Всі вони носили сталеві шоломи, кольчуги й круглі щити. Шиї обв’язували багатьма шарами тканини кольору брудної зелені; кінці тієї тканини звисали їм на спини. Головним їхнім озброєнням були короткі списи й важкі шаблі, але цієї миті більшість кінних тримали в руках луки зі стрілами, накладеними на тятиву. Очі кавалеристів пильно вдивлялися до моря трав, яке сягало коням аж до черева. Місцями рослини були вищими рослого чоловіка.

«Добре місце для засідки», — промовляли погляди солдатів, — «дуже добре. Ну то нехай хтось тільки спробує…».

Почулося кілька коротких і різких посвистів — загін почав маневрувати. Коні солдатів на лівому фланзі встали, неспокійно тупцюючи, правий фланг пришвидшився, йдучи півколом. Контури півмісяця трохи захвилювалися. Жоден із вершників не використовував віжок, а керував кіньми лише за допомогою колін. Жодна стріла не зсунулася з тятиви, жодна пара очей не облишила чатування. Здавалося, що це не загін армії виконує маневр, а завертає один великий організм, прямуючи в одному йому відомому напрямку.

Здавалося, своєю вправністю вони не поступаються імператорській гвардії.

Власне, вони нею й були.

Оточуючи невеличкий пагорб, попрямували на схід, де кількома днями раніше шаліла пожежа. Згарище тягнулося аж до виднокраю, рівнина була чорною, хоча кількох днів вистачило, щоб і тут вистрілили перші зелені паростки. Аби не раптова гроза — вогонь продовжував би бігти вперед, перетворюючи чимало миль степів у яловий ґрунт.

Середина літа проминула. Наближалася осінь.

Якщо не зважати на останню бурю — то вже не дощило десь із місяць, а сонце безжально висушувало кожну краплину вологи. Трави, якими просувалися коні, були похмурого сірого кольору і не так клалися під копита, як ламалися із сухим шелестом. Солдати знали, що річка, яка була тут за кордон, зазвичай глибока та широка, перетворилася на один великий брід, а більшість криниць у радіусі десятків миль світили мулякою на дні. Такі пожари, як той, що стався кілька днів тому, не були тут чимось незвичним, проте капітан, який командував хоругвою, вирішив кинути оком і на спалену рівнину.

Не помітив нічого незвичайного: попіл, кілька невеличких пагорбів, хмари чорної куряви, підняті вітром десь половиною милі далі. Спокій.

Ні, тут точно ніхто не зумів би сховатися.

Офіцер здійняв руку та описав нею коло.

Кілька посвистів розвернуло загін на місці.

І саме тієї миті вони потрапили в засідку. Двоє солдатів, які їхали найближче до командира, були прошиті стрілами, а сам він в останню мить встиг піднести щит, в який влучило принаймні три стріли. Він міцно вилаявся: стріляли з моря трав, з дільниці, яку вони тільки-но проїхали!

Першого з нападників він помітив лише, коли той звів коня. Сухе бадилля, яким скористалися для маскування, сипалося з нього, наче дощ, коли той випірнув, мов з-під землі, натягнув тятиву й послав йому наступну стрілу. Щит затремтів від удару. Важка стріла з цієї відстані могла пробити кольчугу. Капітан закліпав, намагаючись зігнати сльози, що напливали на очі. Сучі сини, атакували від заходу, маючи сонце за спиною, а його солдати були освітлені, ніби на стрільбищі. Що з лучниками?!

Четверо чи п’ятеро відреагували як належить, але запізно: бандит шарпнув віжками, крикнув щось, і кінь приклякнув на передні ноги, а його вершник нахилився в сідлі й зник за кінським тілом. Пущені по ньому стріли полетіли кудись у степ. Перш ніж лучники встигли потягнутися до сагайдаків, кінь напасника вже звівся, розвернувся й ринув чвалом уперед. Разом із… офіцер вилаявся на сліпуче сонце… сімома, ні, вісьмома іншими. Хоругва шарпнулася, скрутилася на місці й без наказу погнала за втікачами. Її командир тремтячою рукою вклав срібний свисток до рота та почав робити те, за що він отримував платню — командувати.

Кілька різких наказів зупинили половину загону, який уже встиг стрімголов погнати уперед. Кілька наступних змусили їх вирівняти ряди. Накази звучали. Зламана Монета — кавалеристи — за кілька ударів серця утворили навколо командира півколо, спираючись у своєму шику на згарище. Решта хоругви й далі гнала відчайдухів, які насмілилися атакувати імператорську гвардію. Капітан кілька митей кидав оком на всі боки. Не було настільки погано, як він очікував — стріли вцілили лише у двох солдатів, що були біля нього, та ще у трьох інших. Як на принаймні дюжину, які були в них послані, то нападникам не дуже пощастило. Як і зараз — він звівся у стременах, аби краще бачити, — якщо судити по строю, якого набула погоня, напасники не розпорошилися, але збивалися в щоразу тіснішу купу, гнані на флангах крилами вишикуваної в півмісяць погоні.

Відгуки про книгу Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: