Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс
— Кажеш, мої нині в Черкеську? — перепитав, повернувшись до дійсності. — Дружина вже має чоловіка? Це, скажу тобі, добре, дуже добре. Я радий за Мамаджан, що на старості вона не буде самотньою. Хай доточить Аллах їй віку та всіх гараздів. А син мій, кажеш, директор школи? Теж добре. Молодець, Степан, діток вчити — свята справа. Ти навіть не уявляєш яким бальзамом окропив мою душу, яка все ще чомусь жива. Тепер я в спокої доживатиму свого віку. Та й жити треба — іншого дано. Тому живу і буду жити, все інше — у волі Аллаха. Послав Він випробування — витримаю їх. Зрештою, Він батько і дітям посилає лише такі випробування, які можна витримати. І страждання. Без них людське життя ніби й неповноцінне. Чи не так? Не погодитись з ним я не міг.
Проводжаючи мене Урмат якось дошкутильгав до колишнього КПП на своїх обрубках і спинився перепочити.
Стояв передо мною маленький, увесь зісохлий, ледве тримаючись на своїх обрубках ніг, вщепірившись у милиці руками, на яких, я загледів, лишилося по два пальці. (Проказа викликає некроз кінцівок, тож пальці рук та ніг потихеньку мертвіють і відпадають). Безброве лице його було вже достоту спотвореним, якимось деформованим, але очі все так же яріли чистим світлом.
Наче зрозумівши, що я з жалем дивлюся на нього і думаю із співчуттям про нього, нещасного, навічно запротореного до резервації, Урмат процитував мені на прощання свого улюбленого поета Омара Хайяма, чиї рубаї він знав напам’ять:
Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі, Що вмерти мушу я, що строки в нас малі: Того, що суджене, боятися не треба. Боюсь неправедно прожити на землі…
Звідтоді, після відвідання заповідника прокази із живими мерцями, єдине, що я боюся, це, як сказав все той же Омар Хайяма, «неправедно прожити на Землі».
ПРИРЕЧЕННЯ
…Йому приречена смерть, це факт і божа воля.
І. Ле.
Приречений — це той, якому загрожує неминуча загибель, адже приреченість — як наслання, невідворотна, невблаганна доля.
Простіше, фатум.
Рокованість.
Хоча, як по вищому рахунку хто з землян, із хомо сапієнсів не рокований на сумний кінець? Безсмертних і, отже, вічних в роду людському немає. Принаймні, досі таких не водилося.
Але чи завжди приречення буває… приреченим?
Себто, невідворотнім фактом, фатумом, рокованістю?
Завжди, але…
Але доля завжди посилає приреченому — вона справедлива — шанс.
Кому один, кому й кілька.
Треба лише не проігнорувати посланий шанс і використати його — тут уже все залежить від приреченого.
Але несправедливість полягає в тому, що декому цей фатум випадає надто рано. На самому, трапляється, початку. На стрімкому злеті. Чи в розквіті — для митців — творчої спромоги.
Як от і Володимирові Ч. приречення випало на самісінькому злеті, ще коли він і достатньої висоти не встиг набрати.
«У кожного своя доля і свій шлях широкий» — Т. Шевченко.
У Володимира Ч. була своя доля, і свій шлях. Який тільки-но почався.
Але слався перед ним гінко і широко.
А доля… Доля була просто завидною. Декого з його однокурсників аж завидки брали. (Завидники у нас ще ніколи не переводилися).
Це ж треба! Ледь закінчивши театральний інститут, він став знаменитістю. Чи не на всю країну. Таланти з нього били фейєрверками. Артистом він вважався від Бога. Сам — красунчик, живий, ексцентрично— пластичний, дотепний.
Голос — дарунок Божий.
А талант пародиста — особливий.
Міг співати будь-якими голосами (власне, будь-чиїми), пародіюючи будь-яку знаменитість — що жіночого роду, що чоловічого. І виходило в нього блискуче. Чи не краще — яскравіше й образніше — як у тих, кого він з естради дражнив.