Українська література » Фантастика » Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс

Читаємо онлайн Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс
напівсні чи напів маренні стогнуть у кімнаті напівлюди, а мені здається, що я десь далеко— далеко, там, де ревуть зубри і кличуть мене, колись кавказьку людину до себе у гості…

— Кажеш, мої нині в Черкеську? — перепитав, повернувшись до дійсності. — Дружина вже має чоловіка? Це, скажу тобі, добре, дуже добре. Я радий за Мамаджан, що на старості вона не буде самотньою. Хай доточить Аллах їй віку та всіх гараздів. А син мій, кажеш, директор школи? Теж добре. Молодець, Степан, діток вчити — свята справа. Ти навіть не уявляєш яким бальзамом окропив мою душу, яка все ще чомусь жива. Тепер я в спокої доживатиму свого віку. Та й жити треба — іншого дано. Тому живу і буду жити, все інше — у волі Аллаха. Послав Він випробування — витримаю їх. Зрештою, Він батько і дітям посилає лише такі випробування, які можна витримати. І страждання. Без них людське життя ніби й неповноцінне. Чи не так? Не погодитись з ним я не міг.

Проводжаючи мене Урмат якось дошкутильгав до колишнього КПП на своїх обрубках і спинився перепочити.

Стояв передо мною маленький, увесь зісохлий, ледве тримаючись на своїх обрубках ніг, вщепірившись у милиці руками, на яких, я загледів, лишилося по два пальці. (Проказа викликає некроз кінцівок, тож пальці рук та ніг потихеньку мертвіють і відпадають). Безброве лице його було вже достоту спотвореним, якимось деформованим, але очі все так же яріли чистим світлом.

Наче зрозумівши, що я з жалем дивлюся на нього і думаю із співчуттям про нього, нещасного, навічно запротореного до резервації, Урмат процитував мені на прощання свого улюбленого поета Омара Хайяма, чиї рубаї він знав напам’ять:


Ні, не гнітять мене перестрахи й жалі, Що вмерти мушу я, що строки в нас малі: Того, що суджене, боятися не треба. Боюсь неправедно прожити на землі…

Звідтоді, після відвідання заповідника прокази із живими мерцями, єдине, що я боюся, це, як сказав все той же Омар Хайяма, «неправедно прожити на Землі».


ПРИРЕЧЕННЯ

…Йому приречена смерть, це факт і божа воля.


І. Ле.

Приречений — це той, якому загрожує неминуча загибель, адже приреченість — як наслання, невідворотна, невблаганна доля.

Простіше, фатум.

Рокованість.

Хоча, як по вищому рахунку хто з землян, із хомо сапієнсів не рокований на сумний кінець? Безсмертних і, отже, вічних в роду людському немає. Принаймні, досі таких не водилося.

Але чи завжди приречення буває… приреченим?

Себто, невідворотнім фактом, фатумом, рокованістю?

Завжди, але…

Але доля завжди посилає приреченому — вона справедлива — шанс.

Кому один, кому й кілька.

Треба лише не проігнорувати посланий шанс і використати його — тут уже все залежить від приреченого.

Але несправедливість полягає в тому, що декому цей фатум випадає надто рано. На самому, трапляється, початку. На стрімкому злеті. Чи в розквіті — для митців — творчої спромоги.

Як от і Володимирові Ч. приречення випало на самісінькому злеті, ще коли він і достатньої висоти не встиг набрати.

«У кожного своя доля і свій шлях широкий» — Т. Шевченко.

У Володимира Ч. була своя доля, і свій шлях. Який тільки-но почався.

Але слався перед ним гінко і широко.

А доля… Доля була просто завидною. Декого з його однокурсників аж завидки брали. (Завидники у нас ще ніколи не переводилися).

Це ж треба! Ледь закінчивши театральний інститут, він став знаменитістю. Чи не на всю країну. Таланти з нього били фейєрверками. Артистом він вважався від Бога. Сам — красунчик, живий, ексцентрично— пластичний, дотепний.

Голос — дарунок Божий.

А талант пародиста — особливий.

Міг співати будь-якими голосами (власне, будь-чиїми), пародіюючи будь-яку знаменитість — що жіночого роду, що чоловічого. І виходило в нього блискуче. Чи не краще — яскравіше й образніше — як у тих, кого він з естради дражнив.

Відгуки про книгу Феномен Фенікса - Валентин Лукіч Чемеріс (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: