За чарівною квіткою - Олександр Павлович Бердник

— Жовтобрюх! Такий здоровий вуж!

— Ну?

— Їй-богу!

— А хто ж плакав?

— Не знаю…

Жовтобрюх — товщиною в руку, рябий жирний вуж — піднявся над травою, покрутив плескатою головою і роззявив пащу. Між тонкими зубами звивався роздвоєний меткий язик. Вуж задрижав, знову пронизливо засвистів. У відповідь пролунав дитячий крик. Діти здивовано повитягували голови, намагаючись побачити, що там таке. Юлька підбігла ближче.

— Жаба! — заявила вона здивовано.

Справді, навпроти жовтобрюха сиділа, розчепірившись, велика зелена жаба і з надривом кричала. Вона поволі посувалась назустріч вужу, прямо в його відкритий рот.

— Диви, дурна, сама лізе, — прошепотів Сеня.

— Це він її загіпнотизував, — сказала Юлька.

Жаба зробила відчайдушний ривок і попала в роззявлену пащу жовтобрюха. Вася не витримав, одним стрибком він подолав відстань до змії і вдарив її лопаткою по шиї. Тіло вужа почало шалено звиватись. Жаба випала з пащі і зашкутильгала геть. Сеня і Юлька підійшли ближче і з цікавістю розглядали огидного плазуна, який, здригаючись, конав.

— Ніколи нам забавлятись, — сказав Вася. — Пішли, бо ми й до ночі не встигнемо! Коли б дощу не було…

Слова Васі могли справдитися. Сонце пекло немилосердно. Листя на деревах не ворушилося. В небі утворювались прозорі хмарки, вони об’єднувались і скупчувались над лісом.

Мандрівники поспішали. Стежка вела їх понад очеретами. В одному місці з кущів вискочила лисиця. Вона побачила дітей, спокійно поглянула на них хитрими очицями і, привітно махнувши рудим хвостом, зникла серед осоки.

— Хитра, — пробурмотів Сеня. — Знає, що в нас нічим стріляти…

Скоро перед ними виріс калиновий гай. На гілках звисали важкі кетяги ще зелених ягід. В листі цвірінькали горобці, десь лічила роки зозуля. Нарешті зарослі калини кінчились. В дітей з вуст зірвався вигук захоплення. Прямо перед ними на горбку виростали з густої трави важкі брили каміння. Кілька каменів утворювали своєрідну печеру, отвір якої чорнів проти сонця. Біля печери росли три в’язи — старі, покручені, з численними бородавками на стовбурах. Каміння було увите хмелем і покрите зелено-жовтим мохом. А ліворуч, під розлогою вербою, било вгору прозоре джерело. Вода падала вниз маленьким фонтаном і стікала в болото.

— Бездонна криниця! — крикнула Юлька.

— Прийшли, хлопці! — переможно вигукнув Вася. Всі троє наввипередки кинулися до отвору серед каменів. Вася вбіг першим. В печері було темно, склепіння нависало низько і треба було згинатись.

Не встиг Вася зробити двох кроків, як в печері спалахнуло примарне блакитнувате проміння. Протилежна стіна печери зникла. На її місці заблищало всіма кольорами дорогоцінне каміння. Переливалися холодним вогнем кристали червоних рубінів, голубих топазів, на стінах звисали густими гірляндами перли і корали, цілі снопи іскор випромінювали великі алмази.

Діти кілька хвилин мовчали, вражені до краю. Вони навіть не вірили, що це їм не сниться, що ось тут, перед ними, посеред лісового болота, недалеко від села, захований такий чудесний скарб…

— Хлопці, — прошепотіла Юлька, тремтячи від хвилювання, — а що ж ми будемо робити з цим скарбом?..

— Розкажемо Колі, — обізвався Вася. — Він порадить…

— Вчених треба сповістити, — додав Сеня.

Вася не витерпів і кинувся вперед, щоб краще роздивитися дорогоцінності. Сеня і Юля рушили слідом.

Але не встигли вони зробити й кроку, як світло в печері згасло. Сяйво скарбів пропало, наче його й не було. Навколо нависав похмурий морок. Юлька тихенько зітхнула.

— Знову якась чортівня, — пробубонів Вася. — Що таке? Ану, Юлька, давай сюди сірники!..

Дівчинка знайшла коробку і подала її Васі. Чиркнув сірник. В вогкій напівтьмі показались нерівні стіни з пасмами сивих грибків. Там, де тільки що діти бачили дорогоцінності, була глуха стіна. Сірник догорів. Знову стало темно.

— Світи другий, — не дихаючи, шепнула Юлька.

Вася засвітив. Все залишалось по-старому. Пуста, холодна, заросла мохом печера — і ніяких скарбів. Діти зачудовано перезирнулися, тривожно оглянулися навколо.

— Ти бачила? — тихо запитав Вася у Юльки. — Адже був скарб…

— Бачила, — підтвердила дівчинка.

— І я бачив, — озвався Сеня.

— Давайте вийдемо, подумаємо, — запропонував Вася. — Тут якась таємниця…

Та тільки мандрівники ступили кілька кроків до виходу, як знову в печері спалахнуло проміння, зникла протилежна стіна і на її місці засяяли, заіскрились дорогоцінності. Вася кинувся назад. Дорогоцінності зникли. Повернувся до виходу — знову з’явилися.

— Зачарована печера, — прошепотів Вася. — Це ясно!..

Сеня тремтів, ніби від холоду. А Юлька несміливо показала рукою на невеликий камінь, що стояв в глибині печери.

— Вася, поглянь, там щось лежить…

Вася засвітив сірник, нагнувся над каменем, схопив якийсь блискучий предмет. Це була прозора скляна трубка, закрита з обох боків. Очі хлопця заблищали нестримною радістю.

— Вийдемо надвір. Мабуть, тут усе сказано!

Діти нетерпляче вискочили з печери. Юлька благаюче вчепилася в рукав Васі.

— Скоріше відкривай!..

Вася ножиком обережно відколупав смолу, потягнув за кінець білосніжного паперу, що був скручений в трубочку. Листок пружно розгорнувся. Блиснули золоті букви.

— Що? Що там? — наперебій закричали Юлька і Сеня.

Вася ковтнув слину, ніби йому невистачало повітря і схвильовано прочитав:

— «Скарб зачарований…» — Він урочисто подивився на товаришів. — А що я вам казав?.. Читаю далі… «Здобути його зможе тільки той, хто пройде до кінця Велику Дорогу…»

— Як, як? — не зрозуміла Юлька.

— «Здобути його зможе тільки той, хто пройде до кінця Велику Дорогу…»

Оченята Юльки округлилися.

— Знов якась загадка! Що це за Велика Дорога?..

— А звідки я знаю, — знизав плечима Вася. — Сама бачиш — тут якась таємниця!..

— І більше тут нічого не написано? — розчаровано запитав Сеня.

— А тобі мало?.. І так, знаєш, скільки таємниць треба розгадати?!