Сім стихій - Володимир Іванович Щербаков

Хочеться іноді збагнути, простежити, з яких же цеглинок чи атомів складається життя, яке бентежило мене вчора чи десять років тому. Є там записи й про дива сторічної давнини. Досить перевести стрілку на його обкладинці, і я можу довідатися про дріжджеву клітину, з’єднану з червоним кров’яним тільцем, про перших роботів-регулювальників на вулицях міст, про ген, синтезований у лабораторії, про Нессі, древню рептилію завдовжки в двадцять метрів з ромбовидними плавниками, лускатою шкірою та крихітною голівкою (вид вимер внаслідок активного втручання в екологію з метою його виявлення і збереження). Є там записи й про дрібні дива, на які преса проливає світло з правильними інтервалами, схожими до періодів між епідеміями. Є й особисті спостереження, саме ті, які з часом можуть опинитися на межі забуття. Приваблюють своєю незвичайністю давні вірші, подобаються рими, що підкоряють думку.

Історія з Близнятами виповнена поезії, принаймні для мене. Адже руйнування в житті й поезії не що інше, як початок творення. Думаю, мав цілковиту слушність мій попередник, який сказав одного разу:

Казки весни і скоромовки Повзуть по книгах зимових. Для спостережливого ока Краси таїться стільки в них!

Для нього, як і для мене, поезія — переддень майбутнього.

ОСТРІВ

«Гондвана» блукала поблизу Маріанської впадини, і кілька разів я бачив на обрії зелені острови й атолли. Вода навдивовижу прозора. Планктон зник. Ми пропливли далі на схід і побачили справжні океанські пустелі: течії тут давно втихомирились і не приносили поживних солей з глибин, десятки метрів під тілом «Гондвани» видавалися склом, яке не заважало спостерігати диск. (За його допомогою вимірювали прозорість. Вимірювали й дивувалися).

Десь у районі Центральних Полінезійських Спорад ми виявили відхилення у швидкості акустичних хвиль, що поширювались у різних напрямках. Дно океану влаштоване не так уже й погано з погляду фізика. Земна кора там у три-чотири рази тонша, ніж на суходолі, проте вона постійно передає потоки енергії із земних надр і сприймає розмірений рух глибинних вихорів.

Коли «Гондвана» йшла повним ходом, перед нами ніби в кольоровому калейдоскопі мелькали острови. У межах одного архіпелагу відстані між ними не такі вже й значні, і полінезійські, човни з відважними смаглявими веслярами на борту без зусиль долали їх. Коралові острови разюче відрізняються від вулканічних. Вони ледве проглядають з океанських хвиль. Я був здивований: рослинність на цих пласких, всього кілька метрів заввишки пам’ятниках життєлюбству дрібних морських створінь така одноманітна, що всі вони видавалися здалеку однаковими. І тут не росли ні хлібні дерева, ні банани, не вирощувалися батат і ямс, не шуміли ліси, не текли річки й ручаї.

Екзотичною красою, розкішними пейзажами, що вважаються класичними для цих місць, відзначаються тільки острови вулканічного походження. З цією обмовкою я міг би підписатися під словами одного з мандрівників минулого:

«Перед нами раптом постала долина. Я окинув її поглядом, затамував подих, прикрив очі, щоб сонце не засліплювало мене, і знову поглянув на неї.

Уздовж чорного берега, що був усіяний каменями, обточеними водою, на відстані приблизно одного кілометра, хвилі розбивались, утворюючи неспокійну піну, в якій мінились і сяяли зблиски сонячного світла. За камінням одразу ж починалася смуга зеленої, мовби смарагдової трави, попереду росли стрункі пальми, розгойдуючи на вітрі султанами листя, яке кожної миті змінювало свій колір від блідо-зеленого до темно-каштанового. Серед пальм виднілося кілька червоних дахів і широка дорога, оточена деревами, — квітучими тіарами і пуару. Дорога, одначе, невдовзі зникала, загубившись у пишній і густій рослинності, і рослинність, неначе зелена річка, заповнювала всю долину, щоб врешті впертися в скелясту круглу стіну у вигляді правильного півкола. Далебі, наче перебуваєш у театрі, і обрій — це намальовані декорації, таким гармонійним був пейзаж».

Якось ми підійшли до такого острова на «Дельфіні». Тільки не було червоних дахів і дороги — все тут мало правічний вигляд. Я знав: найменші острови перетворено на заповідники — місця поки що достатньо й на космічному кільці.

Валентина лишилася на «Дельфіні», а я зійшов на берег і попросив години за три забрати мене. Я йшов по теплому піску і радів: мрія моя збулася, острів був переді мною, і темні птахи кружляли вдалині, біля невисоких скель. Я скупався в лагуні й розлігся на пляжі. На сонці припікало, і довелося перебратися до скель — там були і зелень, і затінок.

Я задрімав. А коли розплющив очі, то побачив біля самого урізу моря Валентину. Однак повертатися мені було рано: навряд чи минула година відтоді, як я став робінзоном.

Валентина щось шукала: низько нахилялася, роздивлялася пісок і розгрібала його долонею. Я думав, вона згрібає черепашки або камінці: це дитяче заняття навдивовижу личило довгоногій дівчині в модному купальнику. Але я помилявся: у лівій руці вона тримала сумочку вишневого кольору з вузьким ремінцем і зсипала туди те, що знаходила на березі. Минуло півгодини. І зовсім було непомітно, щоб сумочка поважчала чи на скількись там наповнилася добутим. Я вирішив підкрастися ближче і задовольнити свою цікавість, тим більше що Валентина так захопилася, що навряд чи мене помітила б. І ось я побачив, що вона збирала піщинки; пильно вдивлялася, сортувала пісок на долоні, навіть дмухала на нього, вибирала якісь невидимі дрібочки й ховала їх.

Я усміхнувся. Валентина, здається, полювала за майже неможливим. Знайти співаючу піщинку непросто. Навіть мільярд кварцових чи гранатових осколків не примусить заговорити звукоскоп, якщо тільки не пощастить. Це не синтетичні порошинки, які іноді спеціально розсипають у заповідних лісах, у різних глухих нетрищах, на звіриних стежках та на дні річок. Ледь видимий елемент пам’яті записує звуки. А коли їх багато, то, зібравши докупи, можна скласти повну картину, уявити і політ птахів, і хід риби (від риби теж ідуть звуки!), добре, звичайно, все це побачити, але й сто разів почути теж