Гравiантена Iвана Мудрого - Василь Павлович Бережний
- Ти так говориш, наче я.... дослiджую, - зiтхнула Надiя.
- Чи я не знаю твого фаху ? Я тiльки хочу, щоб ти замислилась: звiдки? як? навiщо?
Iван Мудрий замовк, аж доки не скiнчився Андрiївський узвiз, i вони опинилися на Подолi бiля реставрованої ротонди iз Самсоном, що роздирає левовi пащу: звiдти мають политися цiвки води.
- От бачиш, - Iван кивнув у бiк ротонди, - отак i Наука намагається видобути Iстину з Природи.
- I що ж, ця твоя антена...
- Авжеж! Гравiтацiйна антена допоможе менi зробити переворот у свiтовiй науцi.
Очi йому жеврiли завзяттям, i Надiїне серце стиснулось у передчуттi чогось лихого. Що з ним сталося? Вiн ще не був таким несамовитим... Якась манiя...
День розгорявся, Андрiївська церква вгорi, пiд самiсiньким небом, купалася в золотi.
- Правда, гарно? - обiзвалась Надiя, завваживши, що Iван дивиться на ажурнi хрести пiднебесного храму.
- Гарно... - сказав замислено. - Але навряд чи менi вдасться скористатись ними... Розумiєш, Гравiтацiйну антену треба приєднати до якогось шпиля. Розрахунки показують, що хрест для цього пiдходить якнайкраще. Сигнали пiдуть одночасно в трьох напрямках. У зенiт i горизонтально.
Надiя прикусила губу i з острахом зиркнула на нього з-пiд хутряної шапочки.
Раптом Iван клацнув пальцями i вигукнув:
- Еврiка! Iдемо на Печерськ. Лаврська дзвiниця, сподiваюся, не так охороняється, як цi музеї. До того ж вона ще й вища.
Ой як хотiлося Надiї вiдговорити його, хай би трохи отямився. Та, знаючи Iванову впертiсть, не обмовилася й словом.
У гущавинi приднiпровських паркiв на Печерську ще де-не-де бiлiли латки снiгу, дерева, вловлюючи тепло, полоскали гiлля в прозорiй синявi повiтряного океану. I над усiм високо в небi сяяли золотi банi Лаври.
Настрiй у Надiї кращав, душа нiби виходила iз нервового зацiпенiння. У парку, хоч i безлюдному, легко дихалось.
- Бачиш, як високо? - Iван кивнув у бiк Лаври. - Дзвiниця - наче ракета, нацiлена в космос! Але я пошлю в небо мирнi запити, мушу дiзнатися, з якою метою поставлено цей експеримент.
- Про що ти говориш? - здивувалася Надiя.
- А ось про це все, - крутнув головою Iван, - про Землю i Сонце, Галактику i людину. Менi хочеться цього знання так само, як спраглому мандрiвниковi в пустелi хочеться води.
Сказав з такою жагою, що аж губи йому пошерхли, почав облизувати їх язиком.
- Але ж такi масштаби... - Надiя поглянула на Сонце. - Експерименти проводяться все-таки в лабораторiї.
- Може, це i є лабораторiя, - твердо, без вагання сказав Iван. - Звiдки знати? Що ж до розмiрiв, то... все це iлюзiя. Нi вiдстанi, анi рух не можна визначити абсолютно. Усе на свiтi вiдносне. Ми навiть не знаємо, великий наш Всесвiт чи навпаки - маленький. Так, так, ти не округлюй своїх очей. Уяви собi, що, поки ти спиш, Всесвiт узяв та й зменшився до розмiрiв, скажiмо, горошини. В однаковiй пропорцiї поменшало Сонце i Земля, атоми й молекули, все-все. I ми, звичайно.
- Цiкаво, що ж би сталося?
- Прокинувшись, ти б i не помiтила цих змiн. От тобi й масштаби. Може, якийсь розумака поставив цей експеримент для своєї докторської дисертацiї, чи як там у них зветься, та й метикує над горошиною. А ми тут собi мрiємо та зiтхаємо.
- Та нi, Iване, ми - люди, а не пiддослiднi кролики. Цiєю думкою треба пройнятися, тодi й життя буде повноцiнне.
Вiн аж зупинився, вражений не так цими словами, як упевненим, категоричним тоном досi сумирної Надiї.
- Саме тому, що ми - люди, я й хочу дiйти Iстини. Зрозумiла?
Надiя знизала плечима, мовляв, доходь, хiба я заперечую?
Згадався епiзод кiлькарiчної давностi, ще з студентських часiв. Тодi їх щоосенi возили на Житомирщину збирати хмiль. Якось довелося працювати поблизу рiчечки, через яку будувався новий мiст. Робота йшла - як море горить. Радгоспiвськi будiвельники сяк-так поклали на двi дерев'янi палi довгу колоду, а другої такої не привезли, то вони покинули все те й подалися по домiвках. Котрась iз дiвчат зауважила, що от, мовляв, якби ця колода лежала на травi, по нiй пройти - раз плюнуть, а над прiрвою - не кожен зважиться, хоч висота не бiльше чотирьох-п'яти метрiв. Перший же з хлопцiв, котрий хотiв спростувати це твердження, не ступив i п'яти крокiв, сiв, обхопивши колоду ногами, а тодi назад, назад... Iван тiльки мружився, нiби прицiлюючись, а тодi вигукнув: "А я пройду!" Дiвчата, затамувавши подих, дивились на вiдчайдуха. Спочатку вiн ступав упевнено, далi кроки уповiльнились, ще, ще, скоро середина, i тут Iван схитнувся, не встояв i шубовснув у холодну воду. Надiя скрикнула i заплющила очi: внизу стирчали старi палi... Коли поглянула, Iван вибирався на берег - цiлий i неушкоджений. Хоч як його вiдмовляли, вiн знову i знову ступав на колоду. Надiя з захопленням i жахом дивилась, як вiн падав вниз, подумки давала собi обiтницю любити його, хоч i покалiчиться. Нарештi таки пройшов! Потiм навiть пробiг...
Надiя зiтхнула: i зараз вiн такий самий, не змiнився й трiшки.
До Лаври вони зайшли знизу, з боку Днiпра, пiднiмаючись вузькою стежкою попiд старезним муром. Перед проходом на брукiвку Надiя зупинилась.
- Поглянь, - показала вгору на будинок Музею стародрукiв, що нiби плив понад верховiттям. - Бачиш, он балкончик? Туди виходив Тарас Шевченко. З того балкона вiн милувався Днiпровими схилами. Може, й малював.
Трохи постояли, дивлячись на той iсторичний балкон, а тодi пiшли попiд високими контрфорсами до руїн Успенського собору. За ним, обрамлена чорними стовбурами дерев, вивищувалась багатоярусна, бiлоколонна дзвiниця. Надiя зачарованим поглядом окинула цю дивовижу - ярус за ярусом, аж до золотої банi, увiнчаної сяючим хрестом.
- Яка краса! Зверни увагу на пропорцiї.
- Менi головне - висота, - обiзвався Iван. - Чим далi вiд центру землi - тим бiльше шансiв на успiх. Якби мою антену встановити на супутнику... Але де там! Скажуть, божевiльний, це точно. Якщо тут нiчого не вийде, - кивнув на дзвiницю, - подамся
