За чарівною квіткою - Олександр Павлович Бердник

— Ура! Поїду! — не дослухавши, закричав Вася і, вимахуючи табелем, мов прапором, рвонув геть з кузні надвір.

Коваль задумливо подивився вслід сину, його кострубаті брови занепокоєно зійшлися на переніссі.

Сеня — товстий, опецькуватий хлопець, білявий, з красивими сірими очима, — лежав на канапі і сумно розглядав стелю. Він був закутаний у товсту ковдру, обтиканий з усіх боків подушками. Вчора по дорозі зі школи Сеня попав під дощ. Було дуже весело і смішно, коли прохолодні струмені полилися за шию, хотілося роззутися і босими ногами пробігти по вулицях, розбризкуючи калюжі.

Ввечері Сеня два рази чхнув. Після цього мама поклала його в ліжко, викликала лікаря. Лікар — молода, синьоока, світлокоса дівчина — оглянула Сеню, знизала плечима, посміхнулася і порадила Сені більше рухатись і частіше бути на свіжому повітрі. Мати образилася, напоїла сина гарячим молоком з медом, дала аспірину на ніч і закутала у кілька ковдр.

Вранці Сеня проснувся від стуку в двері. Листоноша приніс термінову телеграму. Прочитавши її, мама схвильовано заметушилася, потім, одягнувши своє найкраще плаття, дуже довго чепурилася перед дзеркалом. Знову напоївши Сеню гарячим молоком, мама пішла і наказала йому не вставати. Він з півгодини читав книжку Купера «Останній з могікан», потім замріявся. Велика муха сіла на ніс хлопця, залоскотала лапками. Він чхнув. Муха обурено задзижчала і полетіла до вікна. Там вона безрезультатно, але вперто забилася у шибку. Сеня поглянув туди. За вікном хиталися верховіття каштанів. Білі суцвіття докірливо махали голівками. Сеня тоскно зітхнув. Надворі так чудесно, тепло, хочеться поїхати кудись далеко-далеко! Сеня перечитав десятки пригодницьких книжок, йому самому хотілося б подорожувати, переживати незвичайні пригоди, але мама каже, що в нього слабке здоров’я!..

Думки Сені перервав шум в коридорі. Почувся радісний голос матері і ще один, чоловічий, такий рідний і знайомий.

Двері рвучко розчинилися. На порозі виросла постать людини, одягненої в теплу товсту куртку і шкіряні штани. Довга чорна борода спадала на груди. Між вусами і бородою блиснули білі зуби, зморшки поповзли від прозоро-синіх очей.

— Тату! — закричав Сеня, борсаючись в купі подушок і ковдр. Все це полетіло в різні боки. Хлопець стрибнув прямо з канапи до дверей і попав у обійми батька — Леоніда Левковича, який вже два роки не був дома. Він керував десь у Якутії геофізичною партією, що розшукувала алмази.

Батько опустив сина додолу, здивовано оглянув його.

— Ото! Молодець, виріс як! А чого це ти такий товстий? Зажирів, брат! Нікуди не годиться!..

До кімнати зайшла занепокоєна мати й молодший брат Леоніда Левковича, Микола — веселий рудий хлопець, якого всі називали просто Колею. Мати сплеснула руками.

— Ну як так можна! Льоню! Він зовсім хворий! Сеню! Лягай негайно!

Хлопець, незадоволено скривившись, ліг. Батько роздягнувся, вніс до кімнати лижі.

— Це тобі подарунок! — сказав він сину. — Будеш зимою кататися!..

— Йому не можна! Що ти, що ти, Льоню! — вигукнула мати, накриваючи стіл. — Дитина зовсім хвора! У нього серце слабке…

— Сором! — розсердився батько. — Я два роки блукаю по тайзі, а ти зробила з сина якогось Обломова, мішок з м’ясом… Що ж з нього вийде?..

— Він багато читає! — похвалилась мати. — Сеня дуже розумний!..

— А до чого йому те читання, коли він не може навіть рухатися? В його роки я батракував, хліб заробляв!

Мати кинула сердитий погляд на Леоніда Левковича,

— Йому нема потреби заробляти хліб. Тепер не ті часи!

— Леонід каже не про те, — перебив її Коли. Ти готуєш з Сені парникову рослину! Та й він хороший!.. Тюхтій!

— Я ж не винен! — захникав Сеня.

— Подивись на себе, — іронічно вів далі Коля. — На кого ти схожий? Весь час валяєшся на канапі, ожирів… Тобі дванадцятий рік, в такому віці хлопець мусить бути веселим, жвавим, сильним, мріяти про подорожі, пригоди…

— Я теж мрію, — виправдовувався Сеня. Бачиш, скільки книжок прочитав!

Він показав на поличку над столиком, де лежали книжки Жуля Берна, Купера, Бєляєва, Конан-Дойля.

Герої тих книжок були сильними, вольовими людьми, — сказав батько, сідаючи за стіл. — Вони не боялися небезпек, а ти…

— В нього серце! — знову вступилася мати.

— Якби мені вилікуватися, — додав Сеня, жалібно дивлячись на батька.

— Хочете, я його вилікую, — хитро посміхнувся Коля. — Пошліть його до діда Левка. Хай він потреться там між такими ж хлопцями… Вірте мені — кращого рецепта вам ніхто не випише!..

— Що ви! — обняла мати Сеню, кидаючи гнівні погляди на чоловіків. — Йому треба на Кавказ, лікуватись… Ви хочете загубити дитину!

Але Сені план дядька сподобався. Він вирвався з рук матері і підскочив до стола.

— А там є ліс?

— Є! — авторитетно підтвердив Коля. — і ліс і ріка!

— Правильно, — обізвався батько. — Я теж так думаю… Хай він їде до діда!

— Ні, я його не пущу! — рішуче заявила мати. — Втопиться ж він. Треба хоч людину найняти щоб доглядала за ним!

— От ще, — образився Сеня. — Хіба я маленький?

— Він жирний, не потоне, — пожартував Коля.

— Ну як вам не соромно! — не здавалася мати. — Дитина ж хвора!

— Температура є? — поцікавився батько.

— Нема… Але він учора чхав…

— Ну й на здоров’я! — засміявся Леонід Левкович. — Сьогодні ввечері й поїдемо.

Очі Сені блищали радістю. Він поцілував занепокоєну матір у щоку і затанцював по кімнаті.

…Ввечері чорний «ЗІМ» мчав батька і сина по автостраді Київ — Харків, мимо хвойних і дубових лісів, на південь.

Їхати до діда треба було на маленькому