Зоряні королі - Едмонд Мур Гамільтон

Прокинувшись вранці, Джон Ґордон відразу все пригадав.

«Невже це сон? — здивовано запитував він себе. — Зарт Арн попереджав, що так і буде здаватися. Але уві сні і не таке буває».

Ґордон так і не вирішив, примарилася йому розмова чи ні, і поїхав на службу.

Ніколи ще контора не здавалося йому такою брудною і задушливою, як цього довгого дня. Ніколи його рутинні обов’язки не були настільки нудними і одноманітними.

Весь день Ґордон ловив себе на диких мріях про казкову пишноту великих зоряних королівств, які знаходяться за 200 тисяч років у майбутньому, про нові, дивні, ваблячі світи…

До кінця дня рішення було прийняте. Якщо ця неймовірність реальна, то він зробить те, про що просить Зарт Арн.

Він відчував себе трохи по-дурному, коли дорогою додому затримався, щоб купити дитячі книжки з картинками, вправи з граматики і платівки для вивчення англійської мови.

Але ввечері ліг спати рано. Охоплений нервовим збудженням, він чекав поклику Зарт Арна. Однак поклику не було, оскільки Ґордон не спав. Він був надто схвильований, щоб заснути.

Кілька годин він кидався та крутився у ліжку. Починало світати, коли він занурився у тривожну дрімоту.

Тут же пролунав різкий уявний голос — говорив Зарт Арн.

«Нарешті мені вдалося зв’язатися з вами! Скажіть мені, Джон Ґордон, що ви вирішили?»

«Я зроблю це, Зарт Арн, — відповів Ґордон. — Але негайно! Якщо я ще кілька днів буду думати про це, то остаточно збожеволію».

«Добре, — пролунала швидка відповідь. — Апарат готовий. Ви проживете у моєму тілі шість тижнів. До кінця цього терміну я буду готовий для зворотного обміну. — Він почекав трохи, потім продовжив: — Ви повинні пообіцяти мені ось що. Ніхто у моєму часі, крім Вель Квена, не знатиме про наш обмін. Ви не повинні говорити НІКОМУ про те, що ви — чужий у моїй оболонці. Інакше нам обом загрожує нещастя!»

«Обіцяю, — швидко відповів Ґордон і додав зніяковіло: — Але ви теж, сподіваюся, будете обережні з МОЇМ тілом?»

«Даю слово, — відповів Зарт Арн. — А тепер ослабте волю, щоб ваш розум не опирався силі, яка перенесе його крізь час і простір».

Це було легше сказати, ніж зробити. Не так вже й просто ослабити волю, коли твій розум збираються відірвати від тіла.

Однак Ґордон спробував підкоритися, зануритися глибше у дрімоту. І раптом відчув дивне, тягнуче почуття всередині мозку. Це не було фізичне відчуття, воно було схоже скоріше на магнетичну силу.

Ні з чим незрівняний жах охопив його мозок, коли він відчув, як його кинуло у бездонні глибини мороку.

Майбутній Всесвіт

Свідомість повільно поверталась до Ґордона. Він лежав на високому столі у кімнаті, яскраво освітленій сонцем.

Кілька секунд він приголомшено дивився вгору, відчуваючи жахливу слабкість і тремтіння. Прямо над головою звисав якийсь дивний апарат, схожий на срібний шолом з безліччю дротів. Потім у полі зору з’явилося зморщене обличчя сивочолого старика, але радісне збудження робило його блакитні очі молодими і сяючими.

Він заговорив з Ґордоном, і голос його був різким від хвилювання. Але мова була абсолютно незнайома Ґордону.

— Я не розумію, — безпорадно сказав Ґордон. Старий показав на себе.

— Вель Квен, — сказав він.

— Вель Квен? — Ґордон згадав. Зарт Арн говорив, що так звати його колегу з майбутнього.

З майбутнього! Отже, вченим ВДАЛОСЯ зробити цей неймовірний обмін душами та тілами крізь безодню часу? Охоплений раптовим збудженням, Ґордон спробував сісти, але не зміг. Він був ще дуже слабким. Але він встиг поглянути на своє тіло. Те, що він побачив, вразило його.

Це було не його тіло. Не кремезна, мускулиста фігура Джона Ґордона. Це було високе, струнке тіло, одягнене у білу шовковисту сорочку без рукавів, білі штани та сандалі.

— Тіло Зарт Арна! — прохрипів Ґордон. — А там, у Нью-Йорку, Зарт Арн прокинувся у МОЄМУ!

Старий Вель Квен, судячи з усього, впізнав вимовлене ім’я та поквапом кивнув.

— Зарт Арн — Джон Ґордон, — сказав він, вказуючи на нього.

Обмін вдався! Він промчав крізь 2 тисячі століть і перебував тепер у тілі іншої людини!

Різниці, однак, не відчувалося. Ґордон спробував поворушити руками і ногами. Всі м’язи слухалися чудово. Але волосся у нього ставало дибки від згадки про неймовірність того, що відбулося. Він відчував істеричну ностальгію за власним тілом.

Вель Квен, здавалося, розумів його почуття. Підбадьорливо поплескав його по плечу і подав кришталеву чашу з пінистою червоною рідиною. Ґордон випив і відчув, як прибавилося сил.

Вчений допоміг йому зійти зі столу і підтримував, доки Ґордон здивовано оглядав кімнату.

Яскраве сонячне світло лилося звідусіль: вікна були у всіх стінах просторої восьмикутної кімнати. Промені дробилися і грали на механізмах і приладах, на стелажах з металевими касетами дивного виду. Ґордон не був вченим, і кількість наукового обладнання приголомшила його.

Вель Квен підвів його до високого дзеркала.

Ґордон завмер, побачивши своє відображення.

Він був тепер високим чорнявим молодим чоловіком, зростом значно вище шести футів. Обличчя смагляве, з різким профілем і серйозними темними очима. Досить гарне. Воно зовсім не було схоже на колишнє обличчя Ґордона, широке і засмагле.

Він побачив, що одягнений у сорочку, яка щільно облягала тіло, і такі ж штани. Вель Квен накинув йому на плечі довгий шовковий білий плащ. Сам він був одягнений так само.

Вчений знаками показав Ґордону, що йому слід лягти і відпочити. Однак, незважаючи на слабкість, Ґордон не зміг втриматися, щоб не поглянути на невідомий світ далекого майбутнього.

Похитуючись, він наблизився до одного з вікон, очікуючи побачити неймовірне видовище надсучасного мегаполісу, вражаючої столиці цивілізації, що завоювала зірки. Але на нього чекало розчарування. За вікном простягався дикий, непривітний ландшафт. Восьмикутне приміщення займало верхній поверх масивної бетонної вежі, яка стояла на крихітному плато, на краю крутого урвища.

Навкруги юрмилися колосальні гірські піки, увінчані блискучими сніговими шапками. Між ними в усіх напрямках темніли бездонні, глибиною у тисячі футів, прірви. Інших будівель ніде не було. Картина нагадувала Гімалаї XX століття.

Джон Ґордон похитнувся від слабкості. Вель Квен поспішно провів його вниз, до маленької спальні на першому поверсі. Він розтягнувся на м’якому ліжку і майже миттєво заснув.

Коли Ґордон прокинувся, був уже новий день. Увійшов Вель Квен, привітався, перевірив його пульс і дихання. Старий підбадьорливо усміхався. Потім приніс сніданок. Густий, солодкий, коричневий напій, фрукти і щось схоже на сухе печиво. Очевидно, все це було насичене поживними речовинами, оскільки голод Ґордона зник після перших