Крига. Частини І–ІІ - Яцек Дукай
— Ви-вибачте.
Клозет у кінці коридору, на щастя, був вільний. Я виблював в отвір, з якого мені війнуло в обличчя крижаним смородом. З-під обісраної дошки вилазили прусаки. Я чавив їх великим пальцем, коли вони наближалися до мого підборіддя.
Вийшовши назад у коридор, я побачив Кіріла, який стояв на порозі кімнати, — він за мною наглядав, пильнував, щоб я не втік від них на мороз у кальсонах і светрі. Я з розумінням посміхнувся. Він подав мені носовичка й вказав на ліву щоку. Витерши, я хотів повернути йому носовичка, та він відступив на крок. Я знову посміхнувся. У мене широкі уста, я дуже легко посміхаюся.
Я одягнув моє єдине вихідне вбрання, себто чорний костюм, у якому складав останні іспити; якби не шари нижньої білизни під сподом, він звисав би тепер на мені, мов на кістяку. Чиновники дивилися, як я зашнуровував взуття, як застібав жилет, як боровся із штивним целюлоїдним комірцем, прип’ятим до останньої бавовняної сорочки. Я забрав документи й решту готівки, три рублі й сорок дві копійки, — хабар з того буде заледве символічний, але з порожніми кишенями людина в управі почувається голою. Натомість зі старим баранячим кожухом я нічого вдіяти не міг: залатаний, поплямований, з кривими швами, але іншого — катма. Вони мовчки приглядалися, як я встромляю руки в асиметричні рукави: лівий довший. Я винувато посміхнувся. Кіріл послинив олівця й акуратно щось записав на манжеті.
Ми вийшли. Пані Бернат, мабуть, підглядала крізь прочинені двері: вона негайно з’явилася побіч чиновників, зарум’яніла й балакуча, щоб провести їх назад сходами з третього поверху й крізь обидва подвір’я-колодязі до головних воріт, де двірник Валентій, поправивши шапку з латунною бляшкою і сховавши люльку до кишені, квапливо змів із хідника сніг і допоміг чиновникам сісти в сани, підтримуючи панів під лікті, щоб ті не посковзнулися на вкритому ожеледдю тротуарі, а пані Бернат, коли вони вже мостилися, огортаючи собі ноги пледами, засипала їх потоками скарг на злобливих квартирантів, на банди привіслянських злодіїв, які грабують будинки навіть удень, і на жорстокі морози, через які вікна, насичуючись зсередини вологою, набрякають, а труби лускають у стінах, і жоден водопровід чи каналізація довго не витримують у землі; насамкінець вона гаряче запевнила, що давно підозрювала мене у різних злочинах і неподобствах, і неминуче би донесла відповідній власти, якби не тисяча й одна інша турбота, які обсідають її голову, — аж ось кучер зі своїх козлів за плечима в Кіріла ляснув батогом, і коні шарпнули сани вліво, змушуючи жінку відступитися, і так ми вирушили в дорогу до варшавського представництва Міністерства Зими, до колишнього Палацу Краківських Єпископів, Медова, 5, на розі з Сенаторською.
Перш ніж ми повернули з Кошикової на Маршалковську, запорошив сніг; я насунув шапку на вуха. Урядники у своїх обширних хутряних шубах і казанках, подібних до лушпиння горіха, сидячи на низьких лавах саней, — Іван поруч зі мною, а Кіріл плечима до извозчика, — нагадували жуків, яких я бачив у Зиґмунтовому учебнику: товсті овальні тулуби, короткі лáпки, крихітна голова, все глянцево-чорне, замкнуте в геометричній симетрії еліпсів і кіл. Така близька до кулястого ідеалу форма сама відтинається від світу. Вони дивилися просто себе безпристрасним поглядом, із затиснутими устами й високо задертими завдяки жорстким комірцям підборіддями, безсило скоряючись рухові саней. Я гадав, що дорогою чогось від них довідаюся, що, може, вони почнуть домагатися пожертв за прихильність, за брак поквапности й пильности. Вони мовчали. Я спитаю їх — як? Що? Вони вдадуть, що не чують. В’язкі сніжинки вирували між нами. Я сховав задубілі долоні в рукави кожуха.
У Французькій Цукерні світилося, електричне світіння, яріючи крізь великі вікна, обметувало довкола силуетів перехожих наче вовняні ореоли. Літнє сонце мало би стояти ще ген на небі, проте, як зазвичай, над містом висіли важкі хмари, навіть світилися ліхтарі — дуже високі, зі спірально закрученим верхом. Ми повернули на північ. З Цукерні Островського, на перехресті з Красною, вибігали дівчата в червоних пальтечках і білих пелеринах із каптурами, їхній сміх пробився на мить крізь вуличний гомін. Він нагадав мені незакінчений лист до панни Юлії та її останнє волання-запитання. Поруч із Островським, у Веделя, ми домовлялися з Фредеком і Ківайсом про картярські вечори. Тут неподалік, за кінотеатром «Сокіл», Милий Князь винаймав у Кальки покій для нічних сесій. Якби я підвів голову й подивився ліворуч, то побачив би над Івановим казанком вікно на третьому поверсі кам’яниці під номером 71, вікно, з якого випав Фредек.
На перехресті з Новоґродзькою висіла примерзла до ліхтаря тлуста корова, сухожилля темного льоду лучило її з верхом фасаду п’ятиповерхового будинку. Корова, мабуть, потрапила сюди під час нещодавнього перегону худоби на бійню на Охоті, зимовики її ще не відрубали. В перспективі вулиці, над дахом кам’яниці «Сфінкса», маячіло сизо-чорне льодяне гніздо, великий згусток твердої, мов діамант, мерзлоти, поєднане мережею крижаних ниток, бурульок, паланиць і колон із кам’яницями обабіч Маршалковської і Золотої — з будинками, з лампами, обрубками замерзлих дерев, балюстрадами балконів, еркерами, шпилями куполів і башточок, аттиками й коминами. Кінотеатр «Сфінкс», звичайно, вже давно замкнули; на горішніх поверхах не світилося.
Сани сповільнили рух, коли ми проминули Новоґродзьку. Візник вказав на щось батогом. Попереду на тротуар з’їжджала коляска. Кіріл озирнувся. Я вихилився вправо. На перехресті з Єрусалимськими Алеями стояло двоє поліцейських, свистками й вигуками зганяючи рух із середини шляху: над проїзною частиною саме перемерзав лютий.
На декілька хвилин ми застрягли в створеному ним корку. Зазвичай люті пересуваються понад дахами, в містах рідко спускаючись на землю. Навіть із такої відстані мені здавалося, що я відчуваю напливаючі від нього хвилі стýдені. Я затремтів й інстинктивно сховав підборіддя в комір кожуха. Чиновники Міністерства Зими перезирнулися. Іван глянув на годинник. На іншому боці вулиці, за тумбою для оголошень, обліпленою плакатами, які рекламували
