ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

показали потім Валеріану Володимировичу Куйбишеву жартівливий фільм «Міккі-Маус», який було прийнято з-за кордону[1]. Микола Панасович уже помер. Риси цієї надзвичайно талановитої, скромної і працьовитої людини я показав у образі одного з героїв — Миколи Тунгусова. До речі, другий з головних моїх героїв — професор Ридан — складніше поєднання кількох визначних учених, яких я знав. Ридан — ім’я вигадане, що народилося як один псевдонім за багато років до створення «Генератора чудес». Таким чином, і Ганна Ридан — особа дійсна. І Наталя — теж. І тьотя Паша. Більше взятих із дійсності героїв у романі нема.

Зате в моєму житті того періоду їх було чимало. Лікар Дубровін Євген Олексійович у тісній кімнатці в Тропічному інституті змушував мене тримати білого пацюка з саркомою на спині, поки він опромінював його ультракороткими хвилями; професор Михайло Васильович Фролов годинами показував і пояснював мені, як і чому висушується за кілька секунд сира дошка в полі високої частоти.

Я ніколи не забуду наших зустрічей з академіком Олексієм Дмитровичем Сперанським у ВІЕМі — Всесоюзному інституті експериментальної медицини. Вчений, книжку якого на таку, здавалося б, «суху» тему, як «Елементи побудови теорії медицини», я читав, мов захоплюючий роман, буквально приголомшив мене своїми ідеями, дивовижною витонченістю і філігранністю аналізу явищ. Нам було про що говорити ще й тому, що він не цурається літератури, знає і любить її. Олексій Дмитрович редагував тоді деякі розділи роману.

Величезний вплив на мою роботу мало знайомство з відомим фізіологом і винахідником професором Сергієм Сергійовичем Брюхоненком. Коли я прийшов до нього вперше, він оживляв мертвих собак. Тут я побачив створене ним «штучне серце» — апарат, який чудово замінював справжнє серце тварині, поки вона поверталася до життя. Це була підготовка до дослідів над людиною. І це була вже справжнісінька фантастика.

Сергій Сергійович теж одразу зрозумів, що мені було потрібно. В наступному досліді оживлення я, одягнений у білий халат, уже фігурував як помічник, щось тримав, щось подавав, стежив за кардіографом і намагався не пропустити жодного слова чудового експериментатора.

І Сергій Сергійович редагував частину розділів «Генератора чудес».

Знайомство з академіком Трохимом Денисовичем Лисенком, розмови з ним про «живе і мертве», про безсмертя і смерть, про нову генетику допомогли мені відчути свіжий вітер нашої передової біології, уявити собі її шляхи. Біофізик Г. С. Франк, згодом член-кореспондент Академії медичних наук, в результаті нашої грунтовної розмови дав мені можливість розповісти про неймовірний дослід з кроликами, який я вмістив у романі.

Розкопки в Ленінській бібліотеці навели мене на невелику, сугубо наукову статтю «Нейрон як апарат змінного струму», що належала перу маститого академіка Української Академії наук Олександра Васильовича Леонтовича. Мені довелося зустрітися і розмовляти з ним, коли він приїздив до Москви. Ідеї чудового вченого виявилися тією вирішальною ланкою, якої мені бракувало, щоб завершити побудову основної наукової концепції «Генератора чудес».

Ось які визначні представники науки були залучені до моєї роботи. Все це люди великих думок, великих дерзань; можливо, саме вони і є справжні фантасти, бо вони бачать далі і більше, ніж інші. І можливо, тому я зустрічав з їхнього боку таку щиру, дружню увагу.

Я назавжди збережу найглибшу вдячність цим чудовим людям за увагу, за все, що вони дали мені і «Генераторові чудес».

Користуюсь нагодою, щоб подякувати всім, кого я не згадав тут, але хто так чи інакше допоміг виконати моє завдання.

Чи добре, чи погано — про це скаже читач.

Москва, 30 квітня 1958 року.

Частина перша
НЕМА НА СВІТІ СПОКОЮ

Розділ перший
СИГНАЛИ ІЗ ЗАХОДУ

В кімнаті нема нікого. Навскісна смуга світла падає збоку крізь дві рами високо піднятого над підлогою вікна.

Обстановка якась дивна. Кімната велика, а вільного місця майже нема. В кутку — просте залізне ліжко, накрите ковдрою так, що край її бездоганно паралельний підлозі. Поруч висока, майже до стелі, етажерка, забита книжками. Далі аж три столи: один — слюсарний, з лещатами та інструментами, залишеними в робочому безладді; на другому — хімія: пробірки, колби, реактиви; третій зайнятий короткохвильовою установкою. Вся стіна над цим столом вкрита «куесель-картками» майже з усіх країн земної кулі.

Весь простір під столами, підвіконня, полиці на стінах заповнені незрозумілими електроапаратами, акумуляторами та різним радіолюбительським господарством. Проводи тягнуться через кімнату, повзуть по стінах, вислизають надвір через маленькі дірочки у віконних рамах.

Є таємничі науки — френологія, графологія, хіромантія, котрі начебто допомагають за формою голови, рисами обличчя, лініями долоні, почерком пізнати характер людини, її нахили, зайняття. Але ніщо так не викриває людину, як її житло. Мовчазні предмети докладно розповідають про свого господаря, — треба тільки вміти їх розуміти. І знають вони більше, ніж іноді знає про себе сам господар.

Але тут, мабуть, і Шерлок Холмс зайшов би у безвихідь. Радіолюбитель-короткохвильовик — це безперечно, тому зрозуміло, навіщо тут слюсарний стіл. Але хімія? А ці «зелені насадження» в мікроскопічних вазончиках на підвіконні і проросле насіння на фільтрувальному папері? А мініатюрні кліточки, одна на одній, з якимись великими комахами? Нарешті, книжки.

Книжки збивали з пантелику найбільше. Колекція старовинних філософських трактатів, монографії про маркшейдерське мистецтво… і чай, томи Енгельса і Дарвіна, найновіші праці біологів і фізиків, Гоголь, Шекспір, — кому могла належати така строката бібліотека?

Рівно о третій годині на столі, який виконував і роль письмового, задеренькотів телефон. Тільки-но дзвінок замовк, у ящику, приєднаному до телефонного апарата, почулося ледь чутне гудіння: працював механізм, крутились якісь невидні коліщатка. Телефонна трубка раптом трохи піднялася на своїх рогульках, і