Зворотний зв’язок - Ігор Маркович Росоховатський
— У нас обмаль часу, — нагадую.
— Так, так, даруйте. Ось про що хочу запитати вас, — притіняє очі короткими віями і каже тихо й проникливо, мов думає вголос. — Звичайно, безсмертя й всемогутність — благо. Та чи добре бути істоті безсмертною й всемогутньою? Чи вам особисто до вподоби вічне життя?
Він побоюється, що я його неправильно зрозумію, і швидко доповнює свою думку:
— Життя людини, за словами одного грецького філософа, лише краплина в океані безмежжя, але краплина неповторна. Це й змушує нас, смертних, цінувати кожну мить любові, смутку, веселощів. Ось я, наприклад, думаю: чи встигну перевиховати Петька, чи закінчить інститут Сергій, чи завершу розпочате дослідження? Я завжди поспішаю, розумієте? Можливо, саме тому так гостро відчуваю і радість, і біль. Мені ніколи нудьгувати, розумієте?..
Ствердно хитаю головою. Звичайне запитання, з категорії так званих “філософських”.
— Розумію вас. Хочете знати, чи не нудно, не обтяжливо бути безсмертним?
На смаглих, до лиску виголених вилицях Максима зацвіли рум’янці — я влучив у ціль.
— Ні, не нудно, не обтяжливо. Адже тривалість нашого і вашого існування залежить від мети життя…
Круте чоло мого співрозмовника взялося зморшками — пригадує, певне, прочитане й почуте…
— Тут усе досить просто й однозначно. Люди створили сигомів для пізнання й вдосконалення навколишнього світу. А пізнання й творчість, як ви знаєте, ніколи не можуть набриднути.
Наражаюсь на його колючий погляд, і… мені стає соромно. Клята прямолінійність! Вона зовсім зайва в розмовах з людьми. Адже він запитував не для того, щоб одержати інформацію. Його, як і всіх, лякає швидкоплинність життя. Йому треба якось виправдати її, знайти виграшні сторони. Тому він, певне, й звернувся до мене. Бо я — втілення людської одвічної мрії про всемогутність, безсмертя. Позатак зобов’язаний розраяти, втішити його.
— Одначе… — бурмочу я, — бувають і в мене такі прикрі, такі нестерпно болісні хвилини, години, що аж…
І знову недооцінив Максима! Він м’яко й поблажливо посміхається, як тоді, коли говорив про своїх учнів:
— Дякую. Ви дали вичерпну відповідь, хоч… є на світі речі, важливіші за безсмертя.
Мені здалося, що він хоче мене якось вколоти. Та дивна його фраза залишилась в моїй пам’яті, хоча я уявляв, як важко жити людині, пам’ятаючи про неминучу смерть, скільки це коштує гірких роздумів, мук, скільки потрібно мужності, щоб не показати цього перед учнями. А йому, вчителю, треба ще втішати інших. Чи зміг би й я так само робити?..
Поштовх велетенської сили мало не збив мене з ніг. Встигаю підхопити Максима. Шахові фігурки торохкотять по підлозі. Скрегіт металу… Тріск пластмаси… За частки секунди встигаю проаналізувати ситуацію, доходжу висновку, що корабель на щось налетів…
Виє сирена… З динаміків сильний голос заспокоює:
— Лайнер зіткнувся з покинутим баркасом. Водолази спробують законопатити пробоїну. Пасажирів просимо не хвилюватись.
Але чому ж тоді так надривно ревуть двигуни й пронизливо свистять насоси? Певне, аварія серйозніша.
Кидаюсь на палубу. Зустрічаю чоловіка у службовій формі.
— Дозвольте допомогти водолазам! — звертаюся до нього.
Заперечливо хитає головою:
— Судно тоне. Спускайтесь до рятувальних шлюпок.
По радіо знову чути той самий голос:
— Не панікуйте! Беріть із собою все необхідне! Проходьте лівим бортом до шлюпок!
Та, виявляється, найгірше попереду. Частину човнів змило хвилями. А рятувальні судна та вертольоти прибудуть на місце катастрофи тільки за півтори години! Температура води за бортом всього шість градусів за Цельсієм. Капітан віддає наказ робити для команди плотики, котрі згодяться загартованим і вмілим плавцям…
Першими, звичайно, розміщають у шлюпках дітей, старих, жінок. Деякі пасажири допомагають морякам.
Я знову зустрів Максима. Тримає дівчинку на руках, оту, з шахового салону. Дівчинка тремтить, схлипує, а Максим шепоче їй на вухо щось заспокійливе. Передавши дівча матросові в шлюпці, озирається навколо. Помічає мене. Я рукою і поглядом вказую на небо. Він розуміє, хитає головою.
— Швидше! Це остання шлюпка! — квапить його матрос. Мене він не помічає: світло прожекторів то спалахує, то гасне.
“І останнє вільне місце”, — думаю я, дивлячись, як переповнений човник витанцьовує на високій хвилі.
Тримаючись за поручень, Максим стає однією ногою на борт і завмирає в неприродній позі. Цієї миті на палубу важко підіймається дід, кволий і немічний, ледве рухається. Що його примусило подорожувати, та ще й морем? Як бути? Ще двох шлюпка не зможе забрати. А. час не жде! Диферент судна наблизився до критичної межі. Якщо шлюпка не встигне відійти, лайнер всмокче її в безодню.
Максим стрімголов кидається до старого, кладе його руку собі на плече, майже тягне до трапа. Чиїсь міцні руки підхоплюють діда, допомагають йому спуститися в шлюпку.
Тепер і Максим розуміє, що для нього місця в шлюпці не лишилось. Добре бачу його розгублене обличчя. Та через якусь мить він вже опанував себе. Виймає з кишені згортка, шпурляє матросу:
— Передайте за адресою! Там написано!
— А ви?
— Не турбуйтеся про мене. Я був рекордсменом з плавання, стайєром…
— Відштовхнувши шлюпку, він стрибає у воду. Вже за першим помахом рук бачу, що плавець з нього нікудишній, та ще й у такій крижаній воді.
Тим часом лайнер хилиться на бік. Оглушливий свист, виття, чавкання — це вода вривається в його приміщення, витискаючи звідти повітря.
