Планета трьох сонць - Володимир Бабула

— Я не згодний з Молодiновою, — жестикулює присадкуватий кремезний Краус. — Я за те, щоб у сусiднє мiсто вирушити одразу ж, тобто вранцi, як тiльки розвидниться. Хоч дiзнаємось про стан речей. А то будемо повсякчас боятись сюрпризiв з боку квартян. Хто знає, що то за iстоти? Миролюбнi чи ворожi?

Навратiл задивився на настiннi малюнки, якими Вроцлавський i Мадараш прикрасили «вiтальню».

— Я, навпаки, цiлком погоджуюсь з Молодiновою, — задумливо озвався вiн. — До речi, треба поважати її рiшення, адже ми обрали її керiвником експедицiї. А вона вирiшила правильно. Квартяни в сусiдньому мiстi нам нiяк не заважають. Вiрогiдно, що вони про нас навiть не знають. Не можна дiяти необачно i пiддаватися авантюристичним бажанням, Краус. Насамперед мусимо добре зважити, як пiдiйти до мiсцевих мешканцiв, щоб їх не злякати й не роздратувати. Адже недарма кажуть у нас: «Добре слово залiзнi ворота вiдчиняє!» — правда, ця мудрiсть нам тут багато не допоможе, — посмiхнувся вiн. — Поговори з квартянином, коли його не розумiєш! Найкраще було б За ними деякий час таємно постежити. Коли познайомимось з їхнiм побутом i звичаями, зможемо краще до них пристосуватись.

— Боюсь, що ви не зовсiм правi. I насамперед у тому, що квартяни про нас досi не знають. Вони, безперечно, бачили наш лiтак, коли вiн кружляв над Накритим столом, i таємно нас вiдвiдують. Пригадайте хоча б украденi чашки. Клептоманiя у них, як менi здається, досить поширена хвороба. Гадаю, що вони вкрали також пропелер з вертольота. Слiди на узлiссi говорять про це.

— Хiба це крадiжка? — палко заперечила Алена. — Якби ви, Мак-Гардi, на прогулянцi в околицях Пiтсбурга знайшли частину крила мiжпланетного корабля марсiан або навiть наткнулися б на цiлий лiтак, — безперечно, ви хоч що-небудь узяли б з собою. I нiхто не змiг би сказати, що ви це вкрали.

— Цiлком можливо, що наша поява на планетi викликала у квартян велике хвилювання, — зауважив Чан-су. — Жодна їхня делегацiя нас досi офiцiйно не вiдвiдала. Мабуть, вони бояться i роблять те саме, що хочемо зробити ми: стежать за нами.

— Добре, якщо вони просто бояться виткнути носа з дому! — встряв у розмову Грубер. — А що, коли вони мають небезпечну зброю i кого-небудь з нас пiдступно застрелять? Я згоден з Краусом. Найкраще було б, коли б ми добре озброїлись i попрямували у мiсто. Обидва лiтаки хай кружляють над нами — для охорони. Хай квартяни приймають нас дружньо, iнакше ми оголосимо їм вiйну. Коли вже боротьба, то боротьба. Такого вогняного дощу, яким би ми їх покропили, вони ще не бачили!

— Це вже занадто! — почервонiла Молодiнова. — Ви в запалi говорите, немов якийсь агресор-iмперiалiст, а не як учений. За яким правом ми б почали вiйну з мiсцевими мешканцями? Ми тут тiльки гостi, — не забувайте про це навiть тодi, коли втрачаєте владу над собою. Хто сiє вiтер, — збирає бурю! Ми прийшли сюди з добрими намiрами, i квартяни це зрозумiють, який би не був їх спосiб мислення…

Мак-Гардi вдав, що так само обурений з слiв Грубера:

— Куди завiв вас страх, Грубер?! Знаю, у вас запальна вдача, але вмiння володiти собою вам не завадило б. Це зрештою смiшно, — пустi фрази, висловленi в нестямi. Хто з нас, — скажiть менi, — хто з нас, людей, якi звiльнились вiд жаху вiйни, серйозно думав би сьогоднi про вiйну?

— Не будемо бiльш про це говорити. Грубер справдi, мабуть, сказав це не подумавши, — намагався заспокоїти товариство Северсон. — Безперечно, я погоджуюсь, щоб ми тепер дiяли дуже обережно i щоб була посилена нiчна охорона. Не завадило б також час од часу поглядати в напрямку мiста.

— Гаразд. Хто ж добровiльно пiде в охорону? — запитала Молодiнова.

Всi пiднесли руки.

— Це, здається, трохи бiльше, нiж потрiбно, — засмiялась вона. — Тодi поступимось насамперед тим, хто боїться квартян. Iз зброєю в руках вони почуватимуть себе безпечнiше, нiж коли спатимуть у лiжках.

— Вiрно, оце — слово! — вигукнув Краус. — В охорону тодi пiдемо втрьох: Мак-Гардi, Грубер i я. Згоднi, хлопцi? — заохочувально глянув вiн на них.

Вони не були в захватi, але погодились, щоб їм не закинули боягузтва. Взяли зброю i пiшли.

— Однак цей Грубер — дика натура, — посмiхнувся Навратiл. — Всю дорогу прикидався миролюбним ягнятком, i раптом ось таке. «Тиха вода греблi рве», — недарма так кажуть. Мабуть, нерви сплохували. I не дивно: отих вiсiм рокiв даються взнаки нам усiм. — Вiн махнув рукою. — Так, всi ми рiзнi… як клавiшi на роялi, — кожен грає свiй тон. Та головне в тому, що всi разом ми створюємо одну гармонiйну мелодiю…

До печери вбiг Фратев:

— Тисяча розжарених туманностей i жодної холодної! Нашi колеги нагорi, на «Променi», надто вже нетерплячi. Зараз я з ними розмовляв. Звiстка про освiтлене велике мiсто так захопила їх, що їм уже не подобається в Космосi, Хочуть вниз, до нас. Словом, ми їх повиннi змiнити. Я їм дивуюсь, адже вони там у бiльшiй безпецi, анiж ми. Хiба ми знаємо, який сусiда живе поряд з нами?

— Справдi, вже давно пора їх змiнити, — сказала Молодiнова i звернулась до Навратiла. — Хай вирiшить жеребок, хто пiде на їхнє мiсце. Що ви на це скажете?

— Безперечно. Я розумiю їхню нетерплячку. Екiпаж лiтака хай вiзьме звiдти iнструменти, котел високого тиску та обладнання лабораторiї. Таким чином, краще буде використано полiт, а цi речi нам дуже потрiбнi. Поки що менi тут випадає, як у тiй приказцi: «Накрий на стiл! — Нема чим! — Подавай на стiл! — Нема чого! — Тодi прибирай!».