Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Здається, я вже не одну сторінку списала ПСИХОЛОГІЄЮ ГАРОЛЬДА, тож якщо ви досі не зрозуміли, що він за один, то вже й не допетраєте. За всім тим чванством та помпезними промовами ховається дуже закомплексований маленький хлопчик. Він не може остаточно повірити, що все змінилося. Частина його (і то, як на мене, чимала) мусить вірити, що одного прекрасного дня всі кривдники зі старших класів повстануть із могил і почнуть кидатися паперовими кульками й називати його Дрочуном Лодером, як розказувала Емі. Інколи мені здається, що було б краще для нього (і, певне, для мене), якби ми не перетнулися в Оґанквіті. Я була частиною його минулого, колись давно була найкращою подругою його сестри й так далі. Тож ось у чому суть наших чудернацьких із Гарольдом стосунків: як не дивно, та, якби я знала, що знаю зараз, я б краще дружила з Гарольдом, аніж з Емі, у якої постійно паморочилося в голові від хлопців, крутих тачок та одягу зі «Світіз» — вона була (Боже, пробач, що пишу Погане про Мертвих, та це правда) справжнім оґанквітським снобом, таким, якими бувають лише люди, що ніде більше й не були. Гарольд по-своєму кльовий. Тобто тоді, коли не концентрує всі розумові здібності на тому, щоб поводитися, як придурок. Та справа в тому, що Гарольд ніколи б не повірив у те, що хтось може вважати його кльовим. Він так старається бути занудою. І вирішив перенести всі свої проблеми на своєму горбі в не такий уже й прекрасний новий світ. Я б не здивувалася, якби дізналася, що він носить їх у наплічнику разом із його улюбленими шоколадними батончиками «Пейдей».
От чорт, Гарольде, не знаю.
Запам’ятати: папуга з реклами «Джилет». «Будь ласка, не жмакайте “Шармін”»[328]. Ходячий глек «Кул-ейду», який казав: «О-о-о… ТА-А-А-АК!» «Тампони “О-Бі”… розроблені жінкою-гінекологом». «Конверс олл-стар». «Ніч живих мерців». Бр-р-р! Останній камінь упав надто близько. Закругляюся.
14 липня 1990 р.
Сьогодні за обідом у нас трапилася дуже ґрунтовна й серйозна розмова про ті сни, тож стоянка виявилася дещо довшою, ніж планувалося. До речі, зараз ми перебуваємо трохи на схід від Бетейвії, штат Нью-Йорк.
Учора Гарольд дуже несміливо (як на нього) запропонував набрати вероналу й ковтати маленькі дози, щоб перевірити, кажучи його словами, чи «розірветься цикл снів». Я підтримала цю ідею, аби ніхто не запідозрив, що зі мною щось не те, однак пігулки ховатиму: раптом вони щось зроблять із Самотнім Рейнджером (сподіваюся, він дійсно Самотній, бо не знаю, чи впораюся з двійнею)?
Коли всі погодилися на ідею з вероналом, Марк зауважив:
— Знаєте, про деякі речі краще багато не думати. Оком не зморгнемо, як почнемо думати, що ми Мойсеї та Йосифи, що до нас телефонує сам Господь.
— Темний чоловік дзвонить не з раю, — каже тоді Стю. — Якщо дзвінок далекого сполучення, то телефонують звідкись набагато нижче.
— Це Стю хоче сказати, що на нас полює краснопикий рогач, — подає голос Френні.
— І таке пояснення не гірше за будь-яке інше, — каже Ґлен, і ми всі дивимося до нього. — Ну, — продовжив він, немов захищаючись, — якщо поглянути на ситуацію з теологічної точки зору, справді може подуматися, що ми — вузол на канаті, який перетягують дві сили, пекельні і райські. Хіба ні? Якщо супергрип пережили єзуїти, вони, певно, геть подуріли[329].
Марк так зареготав, що мало не луснув. Я не дуже догнала, та притримала язика.
— Ну, на мою думку, це все дурня, — бовкнув Гарольд. — Не згледимося, як ви дійдете й до Едґара Кейса та трансміграції душ[330].
Коли я поправила його (прізвище насправді звучить «Кейсі»), він насупився та пронизав мене ПРЕСТРАШНИМ ГАРОЛЬД-ЛАЗЕРОМ. О щоденничку, він не з тих, хто завалить тебе подяками, якщо вказати на його маленькі проколи!
— Щоразу, як трапляється щось надприродне, єдине путнє пояснення, якому не бракує внутрішньої логіки, теологічне, — сказав Ґлен. — Ось чому фізика з релігією завжди йшли рука в руку. Згадайте сучасних цілителів вірою.
Гарольд бурчав, та Ґлен однаково вів далі:
— Нутро мені підказує, що всі мають трохи екстрасенсорних здібностей… та пайка така мала, що ми нічого не помічаємо. Можливо, цей талант слугує для самозбереження, тому так.
— Як це? — перепитала я.
— Бо, Френ, вивести факт Його існування можна лише від негативного. Хтось із вас коли-небудь читав про дослідження Джеймса Д. Л. Стонтона[331]? Їх опублікували в одному соціологічному журналі в 1958 році, і йшлося там про розбиті пасажирські літаки й поїзди. Таблоїди й дотепер це передруковують.
Усі заперечно похитали головами.
— А дарма, — сказав Ґлен. — Джеймс Стонтон був «світлою головою», як сказали б мої студенти двадцять років тому. Тихим клінічним соціологом, що у вільний час вивчав окультні науки. Він написав кілька статей на перехресну тематику, а тоді відчалив до потойбіччя вести польові дослідження.
Гарольд пхекнув, та Стю з Марком усміхалися на всі зуби. Боюся, що і я також.
— То розказуйте про літаки з поїздами, — озивається Пері.
— Ну, Стонтон зібрав статистику п’ятдесяти авіакатастроф починаючи з 1925 року і двохсот поїздів, що розбилися від 1900-го. Він загнав дані в комп’ютер. Переважно порівнював три величини: кількість присутніх, кількість загиблих та місткість транспорту.
— Не розумію, що він хотів довести, — сказав Стю.
— Для цього треба знати, що він ввів у комп’ютер другу порцію даних — цього разу вони стосувалися такої ж кількості літаків із поїздами, які не розбилися.
— Контрольна група й експериментальна група, — кивнув Марк. — Поки що все правильно.
— Факт, який він з’ясував, був доволі простим, однак вражав, бо змушував задуматися про неймовірні речі. Шкода, що треба продиратися крізь шістнадцять таблиць, аби дійти загального висновку.
— Якого висновку? — ледь стримувалась я.
— Повні літаки й поїзди розбиваються рідше.
— Бля, що за ГІВНО! — мало не зривається на крик Гарольд.
— Ніяке не гівно, — спокійно каже Ґлен. — То теорія Стонтона, і комп’ютери її підтвердили. У випадках, коли розбиваються літаки або поїзди, пасажирами вони заповнені на 61 %. А тоді, коли все нормально, заповненість дорівнює 76 %. Тобто після всіх підрахунків комп’ютери вивели різницю в 15 %, і ця цифра багато важить, адже
