Поза часом і простором - Олександр Павлович Бердник
Валерій і Вікторія обійшли навколо зорельота і зупинилися.
— Місяців через два, — промовив Валерій, — цей корабель приземлиться на Плутоні… Ви розумієте — на Плутоні! Десять років тому ми мріяли про Марс і Місяць, а тепер — Плутон! Край Системи! А там — дорога до інших Систем! Ви теж, здається, летите на одну з зовнішніх планет?..
— Для дослідження супутників Сатурна і Урана!.. Таке офіціальне завдання експедиції! Але, може, я в польоті передумаю та й махну вслід за вами! — сказала Вікторія і дзвінко засміялася.
Валерій жартівливо взяв й за плечі, заглянув променистим поглядом до сірих очей.
— І раптом, дорога Вікторіє, ми з вами зустрінемось на якійсь дикій і суворій планеті!.. Скажу одверто — мені дуже хотілося б цього!..
Дівчина опустила вії, тепла хвиля підкотила до її грудей. Почервонівши, вона тихо відповіла:
— Мені чомусь здається… чи, може, хочеться, щоб зустріч з вами, Валья, була… на Землі!..
Усмішка збігла з лиця Валерія Він відчув якісь незвичайні нотки в голосі дівчини і тепер намагався збагнути, що відбулося, дивлячись в сяючі сірі очі Вікторії. Ось ворухнулися його губи, певно він хотів щось сказати, але не встиг.
Над космодромом загримів голос з радіорепродуктора:
— Інженера Тригуба та інженера Деніс просять негайно зайти до директора будівництва в терміновій справі!
— Що трапилося? — захвилювалася Вікторія.
— Я гадаю, що нічого особливою, — заспокоював Валерій. — Може, вас викликають додому, або ще що-небудь…
Вони швидко пройшли широким коридором будинку управління і відкрили двері до кабінету директора.
Там уже зібралися всі члени делегації і інженери та службовці космодрому.
Директор — сухорлявий, сивий інженер — був блідий і схвильований.
— Друзі! — сказав він. — Справа, ради якої я турбую вас, надзвичайно важлива, хоч і не стосується нашої безпосередньої роботи. Я тільки що одержав телеграми від уряду і від Всесвітньої Академії Наук. Те, що в них говориться, страшна несподіванка для всієї Землі. Слухайте текст телеграми…
Присутні були схвильовані таким вступом, але ніхто не чекав того, що прочитав директор. А він прочитав таке:
«Всім урядам Держав, Національним Академіям! Всім народам Землі!
Три дні тому обсерваторія Маунт-Вільсон сповістила Всесвітню Академію про страшну звістку. Академія не обнародувала її, доки не була підтверджена її вірогідність. Дослідженнями Пулковської, Грінвічської і ряду інших обсерваторій світу ця звістка підтверджена.
Люди Землі! З глибини Космосу, від сузір’я Плеяд, до нас наближається темне плането-подібне тіло. Це було встановлено з допомогою вдосконалених радіотелескопів. Маса космічного тіла дорівнює приблизно масі Землі чи Венери.
Швидкість тіла надзвичайно велика — а саме — біля п’ятисот кілометрів на секунду. Можливо, ця планета з іншої системи, відкинута від свого сонця якоюсь катастрофою. Дуже швидко тіло ввійде в нашу систему. Орієнтовно визначено, що шлях його проходитиме через орбіту Землі. Це значить, що нам загрожує світова катастрофа.
Ми закликаємо учених Землі шукати шляхи для врятування людства! Ми закликаємо всіх людей зберігати спокій в цей тривожний час!
Наступають дні екзамену — або наша наука, наш Розум знайде вихід з цього становища, або ми загинемо!..
Всесвітня Академія наук».
Звістка була такою страшною, що в кабінеті настала тривала мовчанка. Люди переглядалися, не знаючи — вірити цій химерній звістці чи ні! Але тут було не до сумнівів! Папірець телеграми тремтів у руках сивої людини, гіпнотизуючи присутніх…
— Американських колег прошу готуватись до вильоту, — додав директор. — Вас викликає ваша академія.
Відразу стало шумно. Тривожно коментуючи телеграму, інженери виходили надвір. Перед управлінням вже стояли два реактивні літаки для гостей…
Валерій ніяк не міг опам’ятатися. Все переплуталося в його голові — недавня радість, готування до польоту, а тепер якась страшна сила — сліпа і невблаганна — хоче зруйнувати не тільки його мрії, а й усе життя на Землі…
Хтось смикнув його за рукав. Це була Вікторія.
— Я вилітаю… Валья… — тихо мовила вона. — Бачте — ми замріялися і не подумали про те, що щось може перешкодити нашим мріям. …навіть громадським… не кажучи про особисті… Прощайте, милий друже!
Валя здригнувся.
— Чому прощайте?.. Ми будемо боротися! Ми знайдемо вихід! Вірте цьому, Вікторія! І самі теж шукайте вихід!.. Невже людський геній буде безсилим відвернути лихо, яке нависло над нами?! Ні! Не вірю!
У Вікторії засяяла очі.
— Який ви сильний! Я вірю вам! Я…
Але дальші слова заглушив рев реактивних моторів. Валерій нахилився вперед, щоб розібрати, що вона сказала. Дівчина щось промовила, і знову нічого не було чути…
Вікторія махнула рукою. На ЇЇ голові звихрилося волосся. Вона міцно потиснула руку Тригубу і побігла до стратоплана, де вже були всі члени американської делегації.
Ось один за другим заходять в дверці літака інженери. Нарешті, в чорному отворі зникла Вікторія Дверці закрилися.
Мотори заревли сильніше, і срібнокрилий птах, легко розігнавшись, полинув у небо.
Щось обірвалося в серці Валерія Він підсвідомо простягнув руки вслід стратоплана, який поніс в далеку Америку малесеньку тендітну дівчинку. І хто знає — чи побачаться ще вони?..
«Серце, скажи — хочеш ти цього чи ні?..»
Нічого прислухатися, друже, до серця! Воно рветься вслід літакам, які малесенькими цятками
