Оповідання - Гаррі Гаррісон

Ту ніч Джон провів у порожній камері. В порівнянні з готельними й барачними кімнатчинами, де він звично ночував, камера була велетенською. Йому бракувало ніг, щоб поблукати по ній. Втім, доводилось чекати ранку. Тоді його поставлять на ноги, й розпочнеться нова робота.

Він пригадав свої показання свідка, що їх дав, і всі неймовірні події минулого дня вихором пронеслися в його голові Він поміркує над цим іншим разом, а зараз хотілося лише одного — дати охолонути перетрудженим схемам. От якби було якесь чтиво, щоб зосередитись на ньому. Аж тут він раптом згадав про буклет. Події розвивалися так стрімко, що ранковий інцидент з водієм ваговоза геть стерся з його пам’яті.

Він обережно витяг буклет з-під ізоляційної прокладки на генераторі й розгорнув першу сторінку «Роботів-рабів індустріального світу». З буклета випала маленька картка, і він прочитав напис:

«Прочитавши, будь ласка, знищіть картку! Якщо вам видасться написане в буклеті правдою і ви забажаєте дізнатися більше, приходьте в кімнату «Б» за адресою 107 Джордж-стріт щовівторка о п’ятій вечора».

Картка спалахнула й обернулася на попіл. Але він знав напевно, що не лише завдяки чудовій пам’яті закарбував у свідомості кожне слово того послання.

Переклад з англійської Олександра Буценка.

Однокласник. 1992. № 4–5.

Це був великий фанерний ящик, що зовні нагадував домовину і важив, либонь, цілу тонну. Кремезний молодик, водій вантажівки, просто уштовхнув його в двері поліцейського відділення і пішов геть. Я відірвався од реєстраційної книги і гукнув йому услід:

— Що це ще за чортовиння?

— А я звідки знаю, — відповів він, ускакуючи до кабіни. — В мене рентґену немає, я тільки доставляю вантажі. Ця штука прибула ранковою ракетою з Землі, а більше мені нічого не відомо.

Він рвонув із місця швидше, ніж знадобилось, і підняв у повітря хмару червоної куряви.

— Жартівник, — пробурчав я. — Щось забагато жартівників на Марсі розвелося.

Коли я встав з-за столу і схилився над ящиком, на зубах у мене скрипіла пилюка. Начальник поліції Крейґ, мабуть, почувши шум, вийшов із свого кабінету і допоміг мені безглуздо споглядати ящик.

— Думаєш, бомба? — сказав він нудьгуючим тоном.

— Кому це тільки потрібно підривати нас? Та ще й бомбою отакенного розміру? До того ж — із самої Землі!

Начальник кивнув на знак згоди зі мною і обійшов ящик. Зовні ніде не було зворотної адреси. Врешті нам довелося пошукати ломика, і я заходився зламувати кришку. Коли я піддів її, вона легко зіскочила і звалилася на підлогу.

Отоді-то ми вперше й побачили Неда. Нам би пощастило куди більше, якби ми його бачили не лише вперше, але й востаннє. Якби ж то ми поставили кришку на місце і відправили цю штуку назад на Землю! Тепер-бо я знаю, що означає «скринька Пандори».

Але ми просто стояли і витріщалися на неї, мов барани на нові ворота. А Нед лежав нерухомо і витріщався на нас.

— Робот! — сказав начальник.

— Тонке спостереження: зразу видно, що ти закінчив поліцейське училище.

— Ха-ха! Тепер дізнайся, навіщо він тут.

Я училища не закінчував, та це не завадило мені швиденько знайти лист. Він стирчав із товстої книги, засунутої до одного з відділень ящика. Начальник узяв листа і почав читати його без усякого ентузіазму.

— Так, так! Фірма «Юнайтед роботікс» із піною на устах доводить, що… «роботи за умови правильної їх експлуатації можуть надавати неоціненну допомогу як поліцейські…» Від нас хочуть, аби ми провели польові випробування… «Даний робот — найновіша експериментальна модель; вартість — 120 тисяч».

Обидва ми знову подивилися на робота, охоплені єдиним бажанням побачити замість нього грошові знаки. Начальник нахмурився і, ворушачи губами, прочитав лист до кінця. Я думав, як витягти робота з його фанерної домовини.

Не знаю, експериментальна це була модель чи ні, але вигляд у механізму був красивий. Увесь синій, кольору морської форми, а вихідні отвори, гачки і таке інше — позолочені. Комусь довелося добряче потрудитися, аби досягти такого ефекту. Він дуже нагадував поліцейського в мундирі, проте карикатурної схожості не було. Здавалося, не вистачає тільки поліцейського значка і пістолета.

Тут я зауважив слабке світіння в очних лінзах робота. До цього мені не спадало на думку, що цю штуку можна оживити. Втрачати було нічого, і я сказав:

— Вилазь із ящика.

Робот злетів стрімко і легко, як ракета, і приземлився за два фути від мене, хвацько віддавши мені честь.

— Поліцейський експериментальний робот, серійний номер ХРО-456-934В, готовий до виконання обов’язків, сер.

Голос його тремтів од старанності, і мені здавалося, що я чую, як гудуть його пружні сталеві м’язи. В нього, мабуть, була шкіра з нержавіючої сталі і пучок проводів замість мозку, але мені він видавався справжнім новачком-поліцейським, який прибув для проходження служби. Тим більше що на зріст він був як людина, мав дві руки, дві ноги і забарвлення під колір мундира. Досить мені було ледь-ледь примружити очі, і переді мною стояв Нед, новий поліцейський нашого відділення, котрий щойно закінчив школу і був сповнений службовою ретельністю. Я потрусив головою, щоб позбутися цієї мани.

Це всього лише машина заввишки шість футів, яку вчені голови згвинтили для власної розваги.

— Розслабся, Неде, — сказав я. Він досі віддавав мені честь. — Вільно! При такому старанні ти заробиш грижу вихлопного клапана. Втім, я тут усього лише сержант. А он там начальник поліції.

Нед виконав поворот наліво кругом і ковзнув до начальника швидко й безшумно. Начальник дивився на нього, як на чортика з коробки, слухаючи той же рапорт про готовність.

— Цікаво, а може