Небесний гість - Олександр Романович Бєляєв

— Навіщо, навіщо, навіщо я вирушив у цю ідіотську подорож? — шепотів Савич, стискуючи голову. — Кошмар…

— Га? Що? Ти про щось питав мене, Архімед? Незрозуміло. Так, перший удар, припустімо — рвонуло, коли розкривався парашут. А другий? Третій? Четвертий? Обривалися стропи, чи що? А ми, здається, потрапили-таки в океан.

— І не розбилися, — ниючим голосом зауважив Савич. — А впади у вашу глину чи на соснові дошки, мабуть, від нас нічого не лишилося б.

— От же ж настирливий хлопчисько! — пробурчав Тюменєв і, вилазячи з-під стола, закричав: — Я ж казав вам, уперта ви людино, що все залежить від швидкості! Парашут дуже зменшив швидкість нашого падіння, от чому ми й уціліли. Але ці поштовхи… Від чого вони могли виникнути? Та чи зробили ми посадку насправді? Га? Може, все ще летимо? Вимкни світло, Архімед, треба подивитися, що робиться надворі.

Світло в каюті погасло. Навкруги було зовсім темно. Коли очі трохи призвичаїлись до темряви, в різних місцях з'явилося слабке голубувате свічення то у вигляді рухомих мерехтливих грудочок, то схоже на струмочки, що течуть у різних напрямках.

— Може, це літають світні комахи, — висловив припущення Тюменєв.

Савич, нарешті, звівся на ноги, підійшов до розподільної дошки і ввімкнув прожектор, але світло не спалахнуло: апарат, розміщений зовні, очевидно, був пошкоджений.

— Прикро, — сказав Тюменєв. — Дуже прикро. Але дивіться, дивіться, дивіться!

Звідкись з'явилося дуже слабке зеленкувате світло. І високо над головою немовби засяяло зеленкувате небо. Відбите світло падало і на поверхню океану, зовсім гладеньку, без хвиль, яка, проте, розмірено похитувалася, мов палуба величезного корабля. Горизонт здавався дуже близьким і одразу наче обривався чорною смугою, за якою ледве помітно миготіли вдалині зеленкуваті смуги — чи то на небі, чи то на «землі».

— Може, ми не на Беті? Попали на один з її місяців? — запитав Савич, який в усьому сумнівався.

— Чому ви так думаєте?

— Бо Бета схожа на Землю, як запевняв Аркусов. Але те, що ми бачимо, не має нічого спільного із земним, — відповів Савич.

— Куди ми попали, скоро узнаємо. Що заважає нам вийти? Здається, ми вже всі отямилися, можемо розумно мислити і нормально міркувати… Ну, рушайте, Савич, лізьте на місток, відчиняйте люк.

І всі почали підніматися вузьким трапом.

Над головою з'явився голубувато-зеленкуватий просвіт. Тюменєв трохи підняв маску, вдихнув і, пересвідчившись, що повітря доброякісне, зняв її. Архімед і Савич за його прикладом теж поскидали кисневі маски.

— Добре дихається! Архімед, ти боявся, що кришка люка оплавиться і запаяється наглухо, а перед нами — відчинені двері! — вигукнув Тюменєв, зупинившись перед широким проломом у верхній легкій надбудові гідростата.

Архімед піднявся вище за Тюменєва.

— Ні, — сказав він по хвилі. — Кришка люка оплавилась, і нам нелегко було б вийти звідси, якби невідома сила не проламала всю верхню надбудову гідростата. Та що це за сила, я, признатися, не збагну. Удар під час посадки? Але ж гідростат опускався нижньою частиною…

— Я розумію тепер, що шипіло, коли ми «приземлялись»! — вигукнув Савич. — Бачите цю щілину в стіні гідростата? Це вже не надбудова, а корпус гідростата. Зрозуміло?

— Починаю розуміти, — промовив Тюменєв. — Гідростат має подвійні стіни. Між ними налито шар води, що запобігав ударам, був амортизатором. Так. Коли гідростат врізався в атмосферу, його зовнішня стіна нагрілася…

— Вода закипіла, і пара, не знаходячи виходу, розірвала стіну гідростата, — перебив Савич.

— Парою, що несподівано вирвалася, знесло також легку верхню надбудову, — пояснював Тюменєв.

Архімед уже піднявся на верхню площадку і сповістив Тюменєва:

— Всі стропи цілі. Парашут виконав своє призначення чудово. Він лежить на воді, чомусь не тоне і навіть зовсім сухий. Від водяної планетки, звичайно, не лишилось і сліду. Вона випарувалась, а риби згоріли. Гідростат занурився майже до верхньої надбудови і трохи нахилений. Поверхня води зовсім близько.

— Можеш дістати рукою? — спитав Тюменєв.

— Спробую, — відповів Архімед. — Дивно. Біля самої стіни гідростата я бачу якісь напливи. Ніби застигла вода…

— Ну, що ж далі? Що там іще? — нетерпляче спитав Тюменєв.

— Дивно! Море на Беті липке, як столярний клей, тверде й кошлате.

Тюменєв, а за ним і Савич піднялися на верхню площадку гідростата. Вона була нахилена до поверхні моря градусів на двадцять. Поручні на площадці були зламані, викривлені вибухом пари і лишилися непошкодженими тільки з піднятого боку.

— Так, парашут цілісінький, — зауважив Тюменєв і подивився вгору. — А небо! Що це за небо? Я ніколи не бачив такого неба. Де ж зорі? Де місяці Бети? Замість Млечної Путі — широка, рівна смуга, осяяна зеленкувато-голубим світлом. Дивіться, лівий бік її від горизонту до зеніту світиться досить яскраво, а правий — у тіні. Обабіч цієї широкої смуги трохи вище тягнуться інші смуги, яскравіше освітлені. Голубе світло йде, очевидно, від голубого сонця. Але ж не може сонце освітлювати сферу неба, причому тільки одну половину, та ще смугами.

— Дивіться! Дивіться! В небі дірка!

Підвівши очі, Тюменєв побачив, що в небі, якраз над їхніми головами, справді темніє круглуватий отвір.

— Краї його рвані, з торочками, а з торочок спускаються якісь нитки, — сказав Савич.

Всі троє помовчали, міркуючи. Раптом Архімед вигукнув:

— Добре, що я був обережний і торкнув «застиглу хвилю» не рукою, а кінцем залізного прута від поручнів! Його тепер і не витягнеш, просто спаявся з «хвилею».

— Гм, так, клей. Дуже міцний клей. То ж бо й воно.