Майже безпечна - Дуглас Адамс

«Оператори», які збентежено проводжали поглядами Форда в глибини найбільш чутливих зон будівлі, заспокоювались присутністю Коліна, який летів поруч, видавав із себе неголосне гудіння наповнене задоволенням і полегшував дорогу на кожному етапі.

Сирени потроху почали стихати в протилежному кінці будівлі. Схоже, що Ванн Харла вже знайшли і це може спричинити проблеми. Форд натомість сподівався, що зможе тихцем всунути назад до кишені Кар-Пол-Ід, поки той не очуняв. Ну що ж, цю проблему відкладемо на пізніше, хоча зараз він не мав ні найменшого уявлення як її вирішити. На якусь хвильку він навіть захвилювався.

Куди б Форд не пішов, маленький Колін завжди оточував його коконом з доброти та щастя і, що найважливіше, радісною та непереборною поступливістю ліфтів і слухняністю дверей. Форд навіть почав насвистувати, що, звісно, було помилкою. Ніхто не любить свистунів, а особливо провидіння, що справи довершає, хай хоч які в нас наміри[3].

Наступні двері не відчинились

Шкода, бо це були саме ті двері, до яких Форд прямував весь цей час. Вони стояли перед ним: сірі і рішуче закриті, з написом:

ВХІД ЗАБОРОНЕНО.

НАВІТЬ УПОВНОВАЖЕНОМУ ПЕРСОНАЛУ.

ВИ ГАЄТЕ СВІЙ ЧАС.

ЙДІТЬ ГЕТЬ.

Колін повідомив, що двері на нижніх поверхах набагато похмуріші.

Вони були на десять поверхів нижче рівня землі. Повітря було охолоджене, а брутальні сірі стіни із заклепками прикрашав зі смаком оздоблений декор із пряжі. Буйна ейфорія Коліна вщухла і опустилася до рівня рішучої радості. Він повідомив, що уже починає трохи стомлюватись. Його нестримні спроби вкачати цим дверям бодай найменшу приязнь забирали в нього всю енергію.

Форд вдарив двері. Вони відчинились

— Суміш задоволення і болю, — пробурмотів він. — Завжди спрацьовує.

Форд зайшов всередину, а за ним і Колін. Не зважаючи на дріт в голові, який з’єднував його електроди задоволення, його почуття щастя було якимось нервовим щастям. Він злегка трусився в повітрі.

Кімната була маленькою, сірою і повною гулу.

Це і є нервовий центр Путівника.

Комп’ютерні термінали, які стояли вздовж стін, були вікнам до кожного аспекту операцій, які виконував Путівник. Тут, на лівому боці кімнати, через Суб-Ета-Нет збиралися звіти від польових дослідників з усіх куточків Галактики, які потім спрямовувались прямо в офіс до редакторів відділів, де всі хороші частини звітів вирізалися секретарями, тому що редактори якраз були на обіді. Залишки далі направлялися до протилежного боку будівлі — другої ніжки «Н» — де знаходився юридичний відділ. Юридичний відділ, в свою чергу, вирізав будь-які частини, які навіть віддалено можна вважати вдалими, а те що залишилось відправляв виконавчим редакторам, які також на обіді. Там секретарі редакторів перечитують все, розуміють, що перед ними цілковита дурня і вирізають більшу частину того, що залишилось.

Коли хтось з редакторів, похитуючись, нарешті повертався з обіду, то вигукував:

— Що за ідіот цей Х — де Х це ім’я польового дослідника в даному питанні, — що за дурню він нам прислав з іншого кінця бісової Галактики? Який сенс мати працівника, який проводить три орбітальних періоди у триклятих Зонах Розуму на Ґаґракаці, коли там відбуваєься стільки всього цікавого, а ось ця писанина все, що може нам прислати цей шматок лайна холерного пінгвіна. Закрийте к бісу його рахунок!

— Що робити з редагованою копією? — запитає секретар.

— А, та випускайте її в мережу. Все одно треба якийсь матеріал. І взагалі, в мене болить голова, я пішов додому.

Так чином редагована копія востаннє проходить через вогонь і воду юридичного департаменту, а потім надсилається сюди, вниз, де транслюється через Суб-Ета-Нет і миттєво розповсюджується по всій Галактиці. Такі функції виконує обладнання, яке знаходиться на правому боці кімнати.

Тим часом, наказ на закриття рахунку дослідника надійшов до комп’ютерного терміналу в правому кутку, до якого якраз хутко прямував Форд Префект.

(Якщо ви читаєте це повідомлення на Землі тоді:

а) Удачі. Існує страшенна купа речей, про які ви не знаєте абсолютно нічого, але ви в цьому не самі. І це саме той випадок, коли наслідки незнання якихось з цих речей особливо жахливі, але, гей, врешті-решт це лише спосіб яким печиво топчуть і стирають на пил.

б) Навіть не намагайтеся зробити вигляд, що знаєте як виглядає комп’ютерний термінал. Комп’ютерний термінал це вам не якийсь старий незграбний телевізор з друкарською машинкою перед ним. Це інтерфейс, через який розум і тіло можуть з’єднуватися із всесвітом і рухатись в ньому і ним.)

Форд поспішив до терміналу, сів перед ним і швидко поринув у всесвіт.

Це не був звичний всесвіт. Це був всесвіт густо огорнених світів, що мали дивовижну топологію з височенних гірських вершин, захоплюючих ущелин, супутників, які розсипалися у зграї морських коників, образливо нашіптуючих тріщин, беззвучних громад океанів та безмежних ешелонів скріплених фунтів, що мчать на шаленій швидкості.

Форд трохи постояв, щоб зібратися з думками. Він спробував вирівняти дихання, заплющив очі і знову роззирнувся навколо.

Так, це було те місце де бухгалтери проводили весь свій час. Для них тут було значно більше інформації, ніж можна вловити неозброєним оком. Він обережно оглянувся довкола, намагаючись не дати цьому всьому розбухати, витікати і поглинати його.

Форд не знав куди йому поткнутись у цьому світі. Він навіть не здогадувався, які фізичні закони визначають його просторові величини чи характеристики, але його інстинкт підказував шукати найбільш визначну ознаку ландшафту і прямувати до неї.

Десь далеко, на незрозумілій відстані — чи це була миля, чи мільйон миль, чи прямо перед носом? — досягав неба величний гігантський пік, від якого громадились одне на одного і відгалужувалися аканти[4], агломерати[5] та архімандрити[6].

Форд як міг пробивав собі шлях де поповзом, де перелазами, і нарешті досягнув гори через невизначений проміжок часу.

Розкинувши руки, щосили чіпляючись за грубу, ребристу і щербату поверхню, він повз гірським схилом. Переконавшись, що знаходиться у безпеці, Форд зробив страшенну помилку і поглянув униз. Поки він повз, ліз і матюкався, відстань між ним і землею його мало бентежила, але в цей момент, коли він висів на руках, чіпляючись за скелю, всередині в нього все похололо. Пальці вже біліли від напруги і болю. Зуби, непідвладні йому, скреготали. Очі закотилися всередину від хвиль нудоти.

Величезним зусиллям волі він змусив себе розімкнути пальці і