Lux perpetua - Анджей Сапковський
— Сховай ножа! — заревів трактирник, підбігаючи з пахолками. — Ножа сховай, гунцвоте! І геть звідси! Щоб я вас тут більше не бачив, шибеників! Ланці! Розбишаки! Щоб ноги вашої тут не було! Геть, кому кажу!
— Це вони почали…
— Це постійні відвідувачі! А ви чужаки! Приблуди! Ану геть звідси! Raus! Raus, кажу!
Їх випхали, обзиваючи і штурхаючи палицями, у сіни. А з сіней — надвір.
Завсідники потішалися, плакали від сміху, тоненько хихотали дівчата. Опудало ведмедя спостерігало за подіями єдиним скляним оком. Друге йому хтось вибрав.
* * *
Вони відійшли недалеко — всього лише за ріг стайні. Почувши за собою тихі кроки, обидва крутнулися, немов пружини. Рейневан — зі стилетом у руці.
— Спокійно, — підняв руки чоловік, якого вони бачили всередині, за столом у кутку, між пляшок і з дівками. — Спокійно, не треба дурниць. Я Ґрабіс Гемпель.
— На прізвисько Аллердінгс?
— Аллердінгс[25]. Справді, - чоловік випростався. Він був високий і худий, мав по-мавпячому довгі руки. — А ви за рекомендацією каноніка, як я здогадуюся. Але канонік говорив про одного. Хто з вас цей один?
— Я.
Аллердінгс подивився на Рейневана, вивчаючи його.
— Ти дуже нерозумно зробив, — сказав він, — що прийшов сюди і розпитував. А ще дурнішою була оця авантюра. Сюди часто заглядають шпиги, тебе могли запам'ятати. Хоча, щиро кажучи, фізіономія в тебе… Таку важко запам'ятати. Не ображайся.
— Я не ображаюся.
— Я повертаюся всередину, — Аллердінгс ворухнув худими плечима. — Хтось міг бачити, як я за вами виходжу, а мене запам'ятати легше. Зустрінемося завтра. На Милицькій, у пивниці «Дзвін грішника». На терцію. А зараз — із Богом. І забирайтеся звідси.
* * *
Вони зустрілися. Дев'ятнадцятого лютого, у суботу перед неділею Reminiscere[26]. На вулиці Милицькій, у пивниці «Дзвін грішника», яку відвідували головним чином ливарницькі челядники.
Зараз, о порі терції, у пивниці було доволі порожньо. Із самого початку Рейневан хотів ухильно пояснити, про що йому йдеться. Аллердінгс йому цього не дозволив.
— Я знаю в подробицях, — перебив він, перш ніж Рейневан устиг заглибитися в розповідь, — про що тобі йдеться. Подробиці мені виклав наш спільний знайомий, канонік Беесс, донедавна препозит у кафедральній капітулі. Робив він це, мушу визнати, з превеликою неохотою, рішуче налаштований берегти тебе і твої секрети. Але він знав, що без цього я не міг би підготувати акцію.
— Отже, подробиці ти знаєш, — здогадався Рейневан. — А акцію підготував. То перейдімо до деталей. Час не жде…
— Поспішиш, — холодно перебив Аллердінгс, — людей насмішиш, як кажуть поляки. Перш ніж перейти до деталей, варто обміркувати одну більш загальну проблему. Таку, яка може на деталі мати вплив. Причому принциповий.
— І що ж це за проблема?
— Чи взагалі є сенс планувати.
Рейневан якийсь час мовчав, обертаючи в руках кухля.
— Чи акція має сенс, — нарешті повторив він. — А як ти пропонуєш це визначати? Будемо голосувати?
— Рейневане, — не опустив погляду Аллердінгс. — Ти — гусит. Ти — зрадник. У цьому місті ти — ненависний ворог, ти перебуваєш у самому центрі ворожого табору. Ти викликаєш відразу як єретик, віровідступник, на якого всього лише чотири тижні тому під биття дзвонів у цьому місті наклали анафему. Ти тут мисливська звірина, ягня серед вовчої зграї, всі на тебе чигають і полюють. Тоді як той, хто тебе вб'є, здобуде славу, пошану, престиж, відпущення гріхів, вдячність з боку влади, грошову винагороду й успіх серед представниць прекрасної статі. І тебе врешті-решт уполюють, хлопче. Тебе не врятує магія, якою ти маскуєшся, бо на кожну магію є свій спосіб, і якщо добре придивитися, з-під камуфляжу прозирає твій справжній писок. А впізнавши на вулиці, тебе роздеруть на шматки — у рамках самосуду. Або візьмуть живцем і прикінчать на ешафоті. Саме так воно і буде, і кожен наступний день твого перебування у Вроцлаві невблаганно наближає цю мить. А ти, замість того, щоби чимшвидше брати ноги на плечі, хочеш вдаватися до якихось божевільних дій. Тож скажи мені, поклавши руку на серце, якщо можна: чи це має сенс?
— Має.
— Розумію, — тепер настала черга Аллергінса трохи помовчати. — Все ясно. Щоб урятувати дівчину в біді, ми йдемо на будь-який ризик. На будь-яке безумство. Навіть на таке, яке нічого не дасть.
— Не дасть?
— Стежачи за суб'єктом, який є нашою ціллю, я дещо про нього дізнався. Про його характер. Не гаючи часу, спираючись на неоціненні вказівки каноніка Беесса, я дізнався що треба. Знаю де, знаю коли, знаю як. І знаю також, що нам не обійтися без допомоги. Нам неодмінно потрібен третій. І то не цей твій аптекар, бо те, за що ми беремося, — справа не для аптекарів. З хвилини на хвилину тут з'явиться такий собі Ясько Тмин. Ти сам сказав: «Треба зробити так, щоби наш клієнт боявся». А Ясько Тмин — видатний спеціаліст. Справжній віртуоз у вибиванні зубів.
— То до чого тоді, - підняв брови Рейневан, — було все це попереднє красномовство? Якщо ти знав, що я однаково не відступлюся? Бо інакше ти не ангажував би віртуозів.
— Я почував себе зобов'язаним побалакати про це. А передбачати я вмію.
* * *
Ясько Тмин був величезним хлопищем семи з гаком стіп зросту, справжній тобі велетень. Велетень привітався, випив пиво, відригнув. Він щосили намагався справляти враження неотесаного простака. Але його зраджувала мова, коли він говорив. І розумний блиск в очах — коли слухав.
— Будемо працювати біля Святого Маврикія, — констатував він. вислухавши. — Йдеться про валона? Мені не дуже подобається гиркатися з чарівниками.
— Не погиркаєшся.
— Робота мокра.
— Радше ні. Щонайбільше доведеться когось побити.
— Тяжко? З тривалими наслідками?
— Не виключено.
— Зрозуміло. Моя ставка — чверть гривні сріблом. Або еквівалент у довільній валюті. Годиться?
— Годиться.
— Коли робота? Я трудящий чоловік…
— Ми знаємо. І віртуоз.
— Я працюю в пекарні, - підкреслив Ясько Тмин. — На час роботи мушу взяти відгул. Того й питаю: коли?
— Через три дні, - сказав Аллердінгс. — У вівторок. Місяць буде у повні. Наш клієнт надає перевагу вівторкам і світлим ночам.
* * *
Опертий спиною