Господиня - Стефані Маєр

Я послухалася. Джаред говорив тихо, хоча в зачиненій машині можна було хоч і кричати.

В незнайомому місті було страшно. Безліч будинків, квартир, крамниць із ясними вивісками. Я почувалася в оточенні. Уявляю, як було Джареду. Та голос його був на диво спокійний. На відміну від мене, він робив таку вилазку не вперше.

На шосе з’явилися інші машини. Коли світло зустрічних фар падало на лобову шибку, я здригалася від жаху.

«Не розкисай зараз, Вандо. Ти повинна бути сильною заради Джеймі. Якщо ти не візьмеш себе в руки, нічого не вийде».

«Я зможу. Я все зможу».

Я зосередилася на Джеймі, і руки впевненіше лягли на кермо.

Джаред скеровував мене сонним містом. Лікарня виявилася зовсім маленькою — мабуть, раніше тут містилася не справжня лікарня, а приватний кабінет. В усіх вікнах та холі Горіло світло. За зеленою стійкою реєстратури стояла жінка. Вона не помітила мого наближення. Я припаркувалася в найтемнішому місці стоянки, одягнула на плечі лямки потріпаного рюкзака — ідеально. Залишилося останнє.

— Дай мені ніж, швидше.

— Вандо… Я знаю, що ти любиш Джеймі, але навряд чи ти зможеш скористатися ножем. Ти не боєць.

— Він не для душ, Джареде. Мені потрібна рана.

— У тебе вже є рана, — зітхнув Джаред. — Цього достатньо!

— Мені потрібна така, як у Джеймі. Я не знаю нічого про мистецтво зцілення. Я повинна на власні очі побачити, що робити. Я би вже давно поранилась, але боялася, що не зможу вести машину.

— Ні, тільки не це.

— Дай мені ніж. Хутчіш, поки ніхто не помітив, що я зволікаю.

Джаред швидко все обміркував. Як Джеб і казав, він був найкращим, тому що завжди приймав блискавичні й правильні рішення. До мене долинув рип: Джаред витягнув ніж із чохла.

— Обережно. Не надто глибоко.

— Може, ти?

— Ні,— хапнув він ротом повітря.

— Гаразд.

У моїй руці опинився огидний ніж із гострим лезом і важкою рукояткою. Я намагалася не думати про нього, не давати собі шансу стати боягузкою. Рука, не нога, повагавшись, вирішила я. Адже коліна побиті. Не хотілося і з цим ховатися.

Я випростала ліву руку; вона так тремтіла, аж я злякалася, що не поцілю. Схопилася долонею за ручку дверей і вигнулася: якщо буде дуже боляче, вчеплюся зубами в підголівник. Правою рукою я незграбно, зате сильно стиснула руків’я ножа, втиснула лезо в шкіру передпліччя. Замружилася.

Джаред дихав занадто гучно. Треба поспішати, а то він мене зупинить.

«Просто уяви, що це лопата, а шкіра — земля», — мовила я до себе.

Міцніше стиснула ніж у руці.

Підголівник приглушив зойк, однак він усе одно був занадто голосним. Ніж висковзнув із руки і впав на підлогу.

— Вандо! — вигукнув Джаред.

Я відповіла не одразу, намагаючись притлумити крик, який рвався з горла. Добре, що я не зробила цього до того, як сіла за кермо.

— Дай поглянути!

— Сиди тут і не ворушись, — видихнула я. Однак, незважаючи на моє попередження, ззаду зашурхотів плед. Я притиснула ліву руку до тулуба, а правою відчинила дверцята. Джаредова долоня лягла мені на спину — він намагався не зупинити мене, а втішити.

— Я скоро повернуся, — кашлянула я і ногою захряснула дверцята.

Я пошкандибала через стоянку, поборюючи нудоту і паніку, які мов тиснули на мене. Здавалося, вони урівноважували одне одного, не дозволяючи чомусь одному взяти гору. Болю не було, чи радше я його не відчувала. Я була на грані шоку: забагато болю на одне тіло. Тепла рідина стікала по пальцях і крапала на асфальт. Цікаво, чи зможу я поворушити пальцями? Було страшно навіть пробувати.

Щойно я пройшла крізь автоматичні двері, жінка в реєстратурі — середнього віку, з темною шоколадною шкірою й кількома сивими пасмами у волоссі — скочила на ноги.

— Ой ні! Ой біда! — з цими словами вона схопила мікрофон, і її голос пролунав із гучномовця на стелі.— Цілителько Плетениця! Негайно спустіться в реєстратуру. Екстрений виклик!

— Ні-ні,— я намагалася говорити спокійно, хоча насправді ледве трималася на ногах. — Усе гаразд. Це нещасний випадок.

Вона миттю відставила мікрофон, поквапилася до мене й підтримала за талію.

— Що сталося, люба?

— Я така необережна, — пробурмотіла я. — Ми відпочивали на природі… Я впала на камінь… Мила посуд після вечері. А ніж був у руці…

Мою невпевненість вона списала на шоковий стан. У її погляді не було й тіні підозри чи насмішки, хоча Іян завжди посміхався, коли я невміло брехала. У неї ж — тільки занепокоєння.

— Бідненька! Як вас звати?

— Скляна Шпичка.

Я назвалася поширеним ім’ям одного з членів своєї попередньої сім’ї на Планеті Ведмедів.

— Гаразд, Скляна Шпичко. Зараз прийде цілителька. З вами все буде добре.

Паніки як не було. Добра жінка гладила мене по спині. Лагідно. Турботливо. Вона б ніколи не завдала мені шкоди.

Цілителька була