Знак зодіака - Ігор Маркович Росоховатський

не ростеться… Та ось ви виросли — і все пішло по-іншому. Не встиг озирнутись — та й день минув; сюди-туди — а тиждень мов корова язиком злизала; тиждень по тижню — та й місяця немає. І так рік за роком немов скочуєшся з гори на ґринджолах, все швидше, швидше й швидше. А коли надійде остання мить, схопишся за сиву голову і заволаєш: “Господи, та хіба ж я жив?! Промчали літа, немов коні буйногриві!” Кажете, час тепер такий прудкий?.. Е, ні: і прадіди наші зітхали, що життя збігло швидко, і правнуки зітхатимуть, коли постаріють… Кажете, дорослому більше клопоту… А спробуйте-но відтворити день першого-ліпшого хлопчиська. Та з вас сім потів зійде, а ви так і не встигнете і в школі побувати, і уроки приготувати, і яблук нарвати, і книжку почитати, і в річці покупатись, і… Е, та хіба все перелічиш!.. Але, може, дорослий не помічає плину часу тому, що надто захоплюється працею?.. То можу сказати вам: як це не дивно, а найшвидше час лине там, де, здавалося б, мав повзти слимаком — у в’язниці! Строк попереду довгий-предовгий, сидиш-сидиш, а він, клятий, ніяк не зменшується. А озирнешся назад — ніби вчора потрапив сюди.

— І як же ви це пояснюєте? — не втримався я.

— Стривайте, я ще не закінчив преамбули… Отож люди весь час нарікають, що життя надто коротке. Сімдесят — замало, давай нам сто! Але запитайте сторічного — і він вам так само відповість, що і незчувся, як збігли літа… Тож який сенс має довголіття, якщо людина нездатна раціонально використати час свого існування?

“Мафусаїлів нащадок” урвав свою лекцію, бо до нас підходила офіціантка з першою партією замовлених мною страв. Він пожадливо з’їв повну тарілку борщу і аж тоді сказав:

— Скажіть, чи не співчували ви метеликові-одноденці? Мовляв, бідолашний, не встиг народитись — і помирай…

— Не замислювався над цим питанням, — засміявся я.

— Шкода. Письменник мусить замислюватись. І мав би зрозуміти, що для такого метелика оті кілька годин існування цілком рівнозначні довжелезному життю людини; його кожна секунда така ж змістовна, як для нас з вами доба… Починаєте розуміти, в чому суть?

— Щиро кажучи, ні.

— Тоді — з іншого боку. Чому в дитинстві час тягнеться повільно? Та тому… що для дитини все незвідане, нове. її пам’ять пожадливо вбирає все побачене й почуте; ще не захаращений мозок працює чітко і на першу вимогу може відтворити весь ланцюг подій. На оце відтворення асоціацій нервовій системі потрібні тисячні частки секунди, але саме вони і є масштабом часу для нашої свідомості… А тепер візьміть дорослого. Для нього несподіванок уже немає. Увага нехтує давно відомими деталями, в пам’яті фіксуються тільки найважливіші події дня. А їх обмаль, процес пригадування триває вже не тисячну, а мільйонну частку секунди. От і здається, ніби день промчав, як метеор… І що одноманітніше ваше життя, то швидше воно промчить. Згодні?

Я слухав, мов зачарований. Оцей миршавий чоловічок, який так пожадливо й неохайно глитає несмачний обід у негостинному буфеті автобусної станції, вдирався у найпотаємніші нетрі філософії та психології. Я ще не міг осмислити, наскільки правильні його Я твердження, але висловлене ним вражало.

— Життя нам здається коротким тільки тому, що ми з літами втрачаємо свіжість сприйняття, тобто у нас слабшає пам’ять. Пам’ять! Це найцінніший дар вищого розуму, його найгостріший інструмент. А ми її зовсім не цінуємо, не бережемо. Ось ви здивувались, коли я “вгадав” кілька фактів з вашої біографії. А це тому, що ви просто забули, як, шукаючи автобусний квиток, — якого ви за хвилину перед тим поклали в блокнот, — ви витрусили на стіл з кишені і гроші, і запрошення на нараду фантастів, і два використані квитки в кінотеатр. Ви розгорнули посвідчення шофера-аматора і поморщились, дивлячись на пробиту автоінспектором дірку в талоні. Саме в ту мить з репродуктора долетіли слова про відкриття професора Чернова. Ви прислухались, роздратовано пхикнули і почухали потилицю… Чи пам’ятаєте ви все оце?.. Ні, ви забули! Забули все. і А я — пам’ятаю. Я можу відтворити в своїй пам’яті кожен ваш рух відтоді, як ви сюди зайшли. І коли я починаю пригадувати, мені здається, що я вас знаю дуже давно. Оця година, яка пізніше для вас видасться хіба секундою, розтягнулась для мене на тиждень… Тож скажіть, чи не правий я, коли стверджую, що я найстаріший з мешканців Землі і що я проживу найдовше, навіть коли б мені судилося загинути сьогодні?

— Це справді цікаво!.. — я був такий збуджений, що аж схопився. — Однак, на жаль, бездоганну пам’ять може мати…

— Хто завгодно! — сказав він з глузливою зверхністю. — Я дам вам кілька краплин свого препарату, і ви пересвідчитесь, що я не маніяк, а найвидатніший вчений світу. Не боїтесь?

Може, це було й нерозсудливо з мого боку, але я погодився на експеримент.

“Мафусаїлів нащадок” витягнув з кишені загорнену в ганчірку пляшечку з прозорою рідиною, скупо накапав з неї спочатку в свою склянку, потім у мою. Долив водою. Випив.

— Це я, щоб розвіяти ваші сумніви. Пийте.

Випив і я. Трошки запекло в горлі, та й усе.

— Дію препарату ви помітите незабаром. А я тим часом закінчу свою розповідь. Так от, я недарма посилався на метелика-одно-денку. В організмі комах виробляється надзвичайно активний біокаталізатор, який у сотні разів прискорює всі нервові процеси і надзвичайно загострює пам’ять людини. Ваші так звані “вчені” навіть гадки не мають, що є така хімічна сполука. А я зумів одержати її в чистому вигляді. Оце й усе моє відкриття… Ну?

Він дивився на мене гострими, пронизливими очима, і мені на мить стало моторошно. Однак я зразу ж оволодів собою.

— Ще довго чекати?

— Чекати? — перепитав він з посмішкою. — Краще скажіть, скільки ґудзиків на сукні в дівчини, що стоїть біля дверей?.. Ні, не треба дивитись, ви щойно позирнули на неї.

— П’ять, — відповів я цілком машинально і з подивом усвідомив, що бачу в своїй уяві дівчину всю до найдрібніших деталей.

У неї в руках підручник з фізики, зачіска —