Lux perpetua - Анджей Сапковський
— Може, ти знаєш, — запитав він, не піднімаючи голови, — у Вроцлаві корчму чи заїжджий твір, у назві якого є риба? Га, Ахіллесе?
— У Вроцлаві, - Ахіллес Чібулька відірвався від перерахунку розкладених у стовпчики монет, — є сто корчем. Риба, кажеш? Треба подумати… Є корчма «Під щукою» на Монетній, є «Синій короп» на Новому Місті… Останньої не рекомендую. Готують несмачно, а дістати по пиці напрочуд легко… Ну, і є ще «Золота рибка»… За Одрою, на Олбині…
— Неподалік лепрозорію і костелу Одинадцяти Тисяч Дівиць, — розшифрував усе ще схилений над листом Рейневан. — Locus virginis, ага! Усе ясно. «Золота рибка», кажеш? Я мушу туди піти, Ахіллесе. Причому ще сьогодні. Після вечірні.
— На Олбин — після вечірні? Аж ніяк не раджу.
— А проте мені доведеться.
— Нам доведеться, — унгентарій потягнувся, аж захрустіли суглоби в ліктях. — Нам обом. Якщо ти підеш сам, то можеш взагалі не дійти. Чи ми повернемося звідти цілими, то вже інша справа. Але підемо удвох.
— Проте спочатку, — він кинув погляд на стовпчики монет на столі, - нам треба сховати в надійному місці оцю готівку. Щедро тобі капнуло, щедро, щоб я так здоров був. Якщо відняти борг за амулет, твоє майно становить сто дев'яносто три злотих ринських. Викрав ти когось, чи що? Бо виглядає акурат як викуп.
* * *
Скупе світло запаленого ліхтаря дозволило побачити, що нападників троє. На головах у них були мішки з випаленими отворами. Один, справжній велетень, мав ніяк не менше семи стіп зросту[24], другий теж був високий, але худий, із по-мавпячому довгими руками. Третій ховався у темряві.
Отець Феліціян, якому кляп не давав дихати, не мав ілюзій. Шпигуванням та доносами він завдав шкоди безлічі людей, у безлічі людей були причини напасти на нього, викрасти і помститися. Помститися жорстоко, по-садистськи, пропорційно зазнаним збиткам і шкоді, яка стала наслідком доносів. Отець Феліціян усвідомлював, що нападники зараз почнуть робити з ним різні страхітливі речі. Стодола на узбіччі, куди його затягли, пречудово підходила, щоб робити щось подібне.
У вівтариста не було ні ілюзій, ані надії. Ні іншого виходу, крім як піти на повний і безумний ризик. Незважаючи на зв'язані руки, він підскочив як пружина, по-бичачому нахилив голову і кинувся в бік воріт.
Ясна річ, шансів у нього не було. Один із викрадачів залізною рукою хапнув його за комір. Другий щосили заїхав по крижах. Чимось твердим як залізо. Удар був такий сильний, що отцеві Феліціянові перехопило дух і відняло ноги, відняло моментально і так несподівано, що якусь мить йому здавалося, ніби він летить, наче він ширяє в повітрі. Отець Феліціян гепнувся на долівку, обм'яклий, наче мішок клоччя.
Світло ліхтаря стало ближчим. Заціпенілий вівтарист крізь сльози побачив третього нападника. Той не маскувався. Його обличчя було звичайне і ніяке. Дуже ніяке.
У руці він тримав грубий шкіряний канчук. Канчук був явно важкий. І металево побрязкував. Отець Феліціян чув брязкіт, коли нападник підніс канчук до його обличчя.
— Те, чим ти щойно був битий, — голос нападника видався йому знайомим, — це двадцять золотих ринських флоринів. Ти можеш бути битий цими грошима ще кілька разів. А можеш ними заволодіти. Вибирай сам.
* * *
Рейневан знав «Золоту рибку» з тих часів, коли мав практику в лепрозорії Одинадцяти Тисяч Дівиць. Чому розташований поблизу познанського гостинця трактир назвали саме так, залишалося таємницею власника, точніше, власників, бо їх трактир, котрий сягав традиціями іще часів Генрика Пробуса, змінив чимало. Рибки, золотої чи будь-якої іншої, годі було шукати на вивісці або в інтер'єрі. Вивіски корчма не мала взагалі, а головним елементом інтер'єру було велетенське опудало ведмедя. Опудало стояло в корчмі, відколи пам'ятали найстарші з-поміж завсідників, з плином часом дедалі більше здаючи свої позиції перед міллю. Саме молі належала заслуга викриття одного секрету: з-під поїденого нею хутра врешті-решт повилазили грубі шви, котрі виявили, що цей звір є штучним витвором, майстерно складеним із кількох менших ведмедів та інших більш-менш випадкових елементів. Однак завсідників цей факт не обурив, і він їм не заважав.
Цього вечора в «Золотій рибці» теж мало хто звертав увагу на ведмедя. Уся увага відвідувачів, які тісно набилися у приміщення, була зосереджена на пиві та горілці, а також, незважаючи на піст, на жирних м'ясивах. Останні, печені над жаром, переповнювали заклад приємним димком і непроглядним чадом.
— Я шукаю… — Рейневан стримав кашель, протер очі, на яких моментально виступили сльози. — Я шукаю чоловіка на прізвище Гемпель. Ґрабіс Гемпель. Я знаю, що він часто тут буває. А сьогодні?
— Чи я, — трактирник подивився на нього крізь дим, — сторож брата свого? Шукайте — і знайдете.
Рейневан уже готувався почастувати корчмаря якоюсь не менш біблійною сентенцією, але Ахіллес Чібулька кахикнув, пропонуючи інший розв'язок. Він витягнув із калитки і Показав корчмареві золотий флорин. Трактирник більше не став цитувати Біблію. Рухом голови він показав у куток корчми. За столом, заставленим пляшками і дзбанками, сиділи три досить легко вдягнені — чи радше роздягнені — жінки. І четверо чоловіків.
Підійти вони не встигли. Рейневан відчув, як щось притискає його до шинквасу. Щось велике. І смердюче. Так ніби опудало при вході. Він через силу обернувся.
— Нові людиска, — сказав, жахливо тхнучи цибулею і погано перетравленим м'ясивом, великий і кошлатий тип з напіввисмикнутою зі штанів сорочкою. — Нові людиска туйка вступне платят. Звичай такий. Тряхни-но калиткою, паничику. І постав, бо ми спраглі.
Кореші кошлатого, яких виявилося троє, зареготали. Один пхнув животом Ахіллеса Чібульку. Цей для різноманітності смердів по-пісному. Рибою.
— Господарю, — дав знак Рейневан. — Пиво для цих панів. По кухлю.
— По кухлю? — прохарчав йому в лице кошлатий. — По кухлю? Одрянського рибалку кривдиш? Трудящого чоловіка? Бочівку став, ти охабо! Ти хробаку! Мандавошко міська!
— Іди собі, добрий чоловіче, — злегка примружився Рейневан. — Іди геть. Залиш нас у спокої.
— Бо що?
— Не вводь мене у спокусу.
— Чого-о-о-о?
— Я дав обітницю не бити людей у піст.
Минуло трохи часу, перш ніж до кошлатого дійшов сенс сказаного, перш ніж він заревів і замахнувся кулаком, щоб ударити. Рейневан був швидший. Він схопив з шинквасу дзбан і розбив його об пику
