Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Коли ти на молі, майже посередині її нурту?

Шум води, потріскування дошок, здивований крик. Кашель і спльовування.

— Твій товариш не вміє плавати. Я маю його забрати? Тоді тобі полегшає чи стане важче? А ти? Чи станеш битися за нього з усіх сил? Ризикуючи власним… існуванням?

Голос Явиндера змінився. Тепер він доносився звідусіль. Здавалося, що шепотіла вся річка.

Злодій звівся і, не дивлячись на ясновидця, перехилився за борт і обмив обличчя. Потім прополоскав рота, хоча здавалося, що — принаймні сьогодні — з нього має бути досить цієї води.

Двоє прибульців надалі стояли на молі. На тому, що від нього залишилося. Палі перекривилися, більшість дошок зникла. Обидва були мокрими, а вбивця знову тримав мечі в руках. Було щось жалісливо-безсильне в цьому жесті.

— Тож як? — річка шепотіла навколо, а Альтсін поставив би власну голову на те, що ясновидець навіть не намагається відкривати рота. — Ти насправді хочеш за нього битися?

— Якщо так, — відповіла вона, — помре чимало людей.

— Авжеж. Тому я й питаю. Насправді хочеш?

Тиша.

— Розумію.

Злодій торкнувся Явиндера, а коли той озирнувся на нього, його очі мали колір річки після весняної повені.

— Ні, — Альтсін похитав головою, — не таким чином. Ти не втопиш його як кошеня.

— Чому ж?

— Бо він на це не заслужив.

— Якби він мав шанс, то вбив би тебе, наче скаженого пса.

— Може. Але в бою. Віч-на-віч, — злодій кахикнув. — Є пара людей у цьому місті, яких я й сам охоче втопив би. Вранці дам тобі список. Але йому сьогодні — пробач.

Тиша. А потім шум. Струмок, який несеться гірською ущелиною, річка, що звивається освітленою галявиною, малий водоспад, над яким встає веселка. Радість. Річка сміялася.

— Лише ти, — відізвався за мить ясновидець. — Ніхто інший, крім тебе, не може мене так розвеселити. Він іще не знає, яке має щастя, що натрапив на тебе. Може, чогось навчиться.

Старець озирнувся на мол. — Ви маєте поїхати з міста до світанку. Якщо ні — я прийду по вас. Розумієш, моя дорогенька?

— Розумію. І запам’ятаю, Явердосоме.

— Добре. Ну хлопче, хапайся за весла. Попливемо додому.

* * *

До світанку вони сиділи в хаті ясновидця й пили. Щоб зігріти кістки, як пояснив Явиндер. Звідкись витягнув малу, глиняну пляшку, наповнену темним, із запахом ялівцю й диму з вогнища, трунком, розпалив вогонь посеред хати, а коли від того залишився лише гарячий попіл, вигріб у ньому ямку й сунув начиння всередину. За чверть години налив до двох кубків.

— Одним ковтком, — зажадав.

Альтсін прикрив очі й випив теплу рідину. Смакувало так паскудно, як він і сподівався, але якимось дивом його шлунок не відреагував на це блюванням.

— Що воно?

— Наливка з кількох зіль. Сьогодні вже мало хто вміє її робити, і мабуть, ніхто не відає, як її пити.

— Окрім тебе.

— Окрім мене. Що сталося в дільниці?

— Різанина.

— Цетрон живий. Збирає людей. Я відіслав до нього посланця, щоб він заспокоївся. Граф відступив, а з його Праведних не вижив ніхто. Ліга перемогла. Поки що.

— Він послухає?

— Так. Якщо хоче залишитися в цьому місті.

Вони сиділи просто на землі, розділені лише попелом і пляшкою, яка в ньому стирчала. „Або ж, якщо хочете, поєднані ними“, — подумалося злодію. — „Немає сенсу тягнути з цим“.

— Хто ти?

— Річка.

— Ельгаран? А хіба ти не маєш бути більшим, мокрішим і смердіти намулом? 1 хіба вона не назвала тебе інакше?

Посмішка ясновидця сховалася в тінях.

— Колись, перш ніж інші прибули до нас, річка плинула за сотні миль звідси. Її гирло було ген там, на південь від міста. Вона давала життя великій рівнині, широко розливалася, наводнюючи тисячі миль, приносячи життєдайний намул, даруючи людям врожай і надію на добре завтра. Ти дивуєшся, що вона дочекалася шанувальників? Що їй приносили жертви? У добрі роки — із вдячністю, у погані — щоб погамувати її гнів. У її гирлі, де схрещувалися торговельні шляхи всього світу, були збудовані сто храмів, які ніколи не стояли порожніми.

— Твої?

— Ні. Того, ким я тоді був. Тоді мене називали Яверд’осоме, Добра Річка. А потім надійшли вони. Небажані. Принесли свою Силу, свої закони та своє бачення світу. Коли спалахнула війна, я до неї не приєднався. Не хотів складати життя власного народу на олтар чужого марнотратства. І мене поранили. Підступно, в тому місці, яке я не міг захистити. Дика богиня витягнула з глибини гори, щоб прикрити відступ своєї армії, а мене відтяло від джерела. Буквально. Я конав, звиваючись всією рівниною, розливаючись багнистими ставками та висихаючи під промінням безжального сонця. Протягом одного дня я зрозумів, що моя сила виявилася ілюзорною. Мене було шестеро, коли з помираючого міста, сповненого переляканими людьми, я відправився на північ, шукаючи річку. Дістався сюди один. Решта не дали ради.

— Авендері. Ти — авендері бога, який уже навіть не має імені. І шанувальників.

— Не має шанувальників? Ти виховувався поблизу річки, хлопче. Хіба двічі на рік молодь уже не спускає на воду човники з кори, які мають віднести їхні прохання до моря? Чи панни на виданні не плетуть вінки, які довіряють річці, щоб у плюскоті почути ім’я свого майбутнього чоловіка? Хіба першого дня літа жінки не приносять дітей, народжених за останній рік, щоб омити їх від нещасть? І хіба першого дня жнив добрі господарі не кидають до неї жменю зерна, аби подякувати за збіжжя? — Явиндер усміхнувся. — Я отримую все це, Альтсіне. Все. Прохання про щастя, молитви за новонароджених, подяки за збіжжя, яке виросло на полях. Звичаї, чиїх витоків ніхто не пам’ятає. Тому ця річка і це місто — мої. Воно виросло зі змішання крові, мов і традицій. Гостей, друзів, напасників і грабіжників. Але традиції залишаються. Вони збагачені й змінені, але їхній стрижень споконвічний. Ті, кого доля пов’язала з річкою, відчувають до неї повагу та обдаровують шаною. Завжди і всюди.

Він налив. Вони випили. Альтсін почекав, поки минеться враження, що його хтось напоїв дьогтем для ущільнення корпусу кораблів. А мав надію, що за другим разом смакуватиме краще. Що ж, як то кажуть, людина вчиться все життя.

— Але я, — він кашлянув, аби віднайти голос, — переміг тебе, ні?

— Та-а-ак. Я надалі не можу позбутися здивування. Хоча від Володаря Битв важко було б очікувати чогось іншого.

— Володар Битв? Реаґвир? А що йому до цього?

— Поза тим, що він ступає тепер по землі в тілі смертного? Нічого. Знаєш, як Реаґвир сходив межі люди?

— Як?

— Меч