Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
«Якщо не покажуться найближчим часом, спробую скинути цей хвіст», — подумав Ларрі. Сама гадка про те, що йому це під силу, додала впевненості. Він накинув рюкзак і вирушив у дорогу.
Близько обіду він доїхав до Веллса, де його шлях перетинала траса 1. Ларрі підкинув монету — решка. Повернув на схід, лишивши монету в пилюці. На двадцять хвилин пізніше Джо помітив її блиск й витріщився на неї, як на скляну сферу гіпнотизера. Він поклав монету до рота, однак Надін змусила його виплюнути її.
За дві милі Ларрі вперше побачив його — велетенську синю тварину, ліниву й повільну цієї днини. Вона була геть не такою, як Тихий океан чи Атлантика при Лонг-Айленді. Там води здавалися спокійними й сумирними, а тут вони були темнішими, мало не кобальтовими. До суходолу одна за одною котилися хвилі, котилися і з риком вгризалися в кам’яні береги. У повітря зринала густа, як яєчний білок, піна.
Ларрі поставив велосипед і пішов до океану. У його нутрі вирувало незрозуміле збудження. Він тут, він дістався місця, де починається море. Тут закінчується схід країни. Тут обривається земля.
Він ішов болотистим полем. Черевики хлюпали по воді, що стояла в заглибинах та збиралася біля пучків осоки. Чувся насичений, живий запах океану. Коли він наблизився до краю болота, з-під тонкої шкіри землі проступили голі кістки каміння — граніт, багатство Мейну. У блакитне небо зринули бездоганно білі чайки. Вони кричали, виповнюючи повітря своїм кигиканням. Ларрі ніколи не бачив стільки птахів. Йому сяйнуло, що, попри білу красу, чайки — стерв’ятники. Наступна думка була невимовно бридкою, та вона сформувалася, перш ніж він устиг її притлумити: «Певне, останнім часом їдла в них більш ніж достатньо».
Він рушив далі, і тепер його підошви застукотіли висушеним на сонці камінням, чиї тріщини завжди будуть вологими від морських бризок. У тих заглибинах росли морські жолуді, і всюди валялися скалки від черепашок, які скидали донизу чайки, щоб дістатися до ніжного м’яса.
Наступної миті Ларрі вже стояв над обривом. Налетів морський вітер, куйовдячи його густе волосся. Ларрі підставив обличчя під його удари, на повні груди вдихнув різкий та солоний запах синьої тварини. До берега повільно сунули блакитно-зелені хвилі, і що ближче вони підкочувалися, то вище здіймалися їхні скловидні горби. На тих вершинах з’являлися білі баранці — пінилися, зсідалися, наче парне молоко, над дедалі глибшими проваллями. А тоді вони самовбивчо розбивались об каміння — так само, як робили від самого створення світу: водночас нищили і себе, і часточку суходолу. Гавкітливо загуркотіли води, ринувши в напівзатоплений канал, виточений у камені за бозна-скільки віків.
Ларрі повернувся ліворуч, тоді праворуч. Скільки сягало око, те саме коїлося в обох напрямках… хвилі, піна, бризки та невичерпне багатство кольору, від якого перехоплювало подих.
Він стояв на самому краю землі.
Ларрі сів та звісив ноги над обривом. Його трохи накрило. Він просидів там із півгодини, а то й більше. Морський бриз розбурхав апетит. Ларрі понишпорив у наплічнику та поїв усмак. Від водного пилу його сині джинси геть почорніли. Ларрі почувався очищеним, свіжим.
Він пішов назад, до велосипеда, і так занурився в думки, що, коли почувся дедалі гучніший крик, Ларрі спершу здалося, що то знову чайки. Він уже задирав голову до неба, коли його струсонув страх: то був людський лемент. Бойовий крик. Його погляд метнувся донизу, і Ларрі побачив хлопчика, що біг до нього від дороги, працюючи м’язистими ногами. В одній руці він тримав довгий різницький ніж. На ньому були самі труси, а ноги вкривали численні подряпини. З кущів на іншому боці траси вискочила жінка. Вона була бліда, а під очима залягли темні півкола.
— Джо! — гукнула вона.
Вона кинулася бігти. Здавалося, їй болів кожен крок. Джо мчав далі, ніби нічого не почув. Голі ноги плюхали по болотистій воді. Шкіра на всьому його обличчі напнулася від страшного вишкіру. Ніж вигойдувався над головою та блищав на сонці.
Мозок Ларрі розполовинила жаска думка: «Він біжить сюди, щоб мене вбити. Цей пацан… що я такого зробив?»
— Джо! — пронизливо зойкнула незнайомка стомленим, сповненим відчаю голосом.
Та Джо біг далі. Відстань між ним і Ларрі скорочувалася.
Ларрі якраз устиг згадати, що гвинтівка лишилася біля велосипеда, коли той горластий хлопчик кинувся на нього.
Коли різницький ніж по широкій дузі стрімко шугонув донизу, Ларрі прийшов до тями. Він відступив убік і, навіть не задумуючись, махнув правою ногою та зарядив вологим жовтим черевиком прямісінько в живіт хлопця. Його штрикнули жалощі. Що там того хлопчиська? Той перекинувся, наче кегля. Вигляд пацан мав скажений, та ваговиком точно не був.
— Джо! — крикнула Надін.
Вона перечепилася об горбок землі та впала на коліна, забризкавши білу блузку коричневим брудом.
— Не кривдьте його! Це ж лише хлопчик! Будь ласка, не кривдьте його!
Вона звелася на ноги й через силу побігла далі.
Джо беркицьнувся на спину. Він розтягся на землі у вигляді літери «Х» — руки утворили «V», а розкинуті в боки ноги — «Λ». Ларрі зробив крок уперед і наступив на зап’ясток його правиці, придавивши до болотистої землі кисть, що стискала ніж.
— Облиш свою штрикавку, хлопче.
Той засичав, а тоді захарчав, запулюкав, наче індик. Його верхня губа задерлася, відкривши зуби. Китайські очі пекли Ларрі своїм лютим поглядом. Стояти на його руці було однаково що притискати до землі поранену, проте й досі небезпечну змію. Він чув, як хлопець намагається вивільнити руку — йому було ніби байдуже, що можна зчесати шкіру, порвати м’язи чи зламати кістки. Пацан рвучко сів та спробував укусити Ларрі крізь цупкий мокрий денім. Ларрі натиснув на тоненький зап’ясток сильніше, і Джо зойкнув, та не від болю, а з непокори.
— Облиш, хлопче.
Джо продовжував борсатися.
Патова ситуація тривала б, допоки Джо не вивільнив би руку з ножем або Ларрі не зламав би йому зап’ясток, якби до них нарешті не підбігла Надін. Вона гойдалася від утоми й хапала ротом повітря.
Навіть не глянувши на Ларрі, вона впала на коліна.
— Відпусти! — тихо, однак суворо сказала вона.
Її обличчя було вкрите потом, але спокійне. Воно зависло за кілька дюймів
