ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

Перший короткий важкий віддих…

— Сухе повітря! — майже крикнув Ридан, підскакуючи до стола.

Та вже Вікентій Сергійович пригнув розтруб респіратора на гнучкому штативі впритул до рота Ганни. Більш як дві хвилини минуло, перш ніж знову, вдруге, важко піднялися груди. Обезводнене повітря швидко вбирало в себе зайву вологу в легенях і виносило її назовні…

— Кисень, — сказав Ридан.

Ганна дихала слабко й рідко, але вже рівно,

Микола бачив усе, але ніяк не міг повірити у ці ознаки життя, що здавалися йому штучними.

Справді, серце б’ється, легені дихають. Але чи означає це, що Ганна живе? Ось вона лежить перед ним, ледве прикрита краєм простирала, з-під якого все ще виходять шланги й проводи, нерухома, з невидющими, як і до цього, очима… Де ж життя? Справжнє, живе, а не це лабораторне життя — з приладами, шлангами, проводами… Чи не завчасно радіє Ридан?

Поволі, намагаючись не привертати до себе уваги, Микола вийшов у сусідню кімнату, потім у коридор. Там сів на підвіконня й закурив.

До нього долинав торжествуючий голос професора, і він силкувався уявити собі, що тепер робиться в цій кімнаті, наповненій машинами, апаратами, приладами. Це вони, машини, примушували тіло дихати. Може, вони ж змусять його бачити, чути, думати, сміятися… Що ж це значить?

Висновку Микола зробити не міг. Він відчув знову втому, голова відмовлялась од усього складного.

— Зіниця — дві, товариші! — дзвеніло в операційній. — Кофеїн у вену… Рогівковий рефлекс!

Микола повернувся до кімнати.

Підійшовши до стола, він здригнувся й зупинився. Що це? Вже не та Ганна лежить перед ним, щось змінилося. Її груди тріпочуть, сповнені життєдайними ударами серця. Як порожевіла шкіра!

— Дивіться!

Ридан спрямував в око промінь операційного рефлектора. Микола схилився до самого обличчя Ганни,

Крізь рогівку, що виблискувала вологою, немов в усмішці, звужувалась зіниця, і навколо неї грали золоті іскорки.

— Живе! — вихопилось у Миколи. Радість завирувала в ньому. Він кинувся до Ридана, обхопив його своїми ведмежими лапами…

Серед приладів, що брали участь в оживленні Ганни, був один, робота якого стала зрозумілою Миколі тільки через деякий час. Це був звичайний електрокардіоскоп — прилад, що вловлював струми серця. Невеликий ящичок, у передній стіні його — кругле вічко із зеленим світлом, і в ньому темна тінь, яка своєю формою нагадувала метелика. Стежачи за рухами «метелика», за тріпотінням його крилець, можна було судити про те, що Ридан називав «струмами дії» серця.

Сам по собі цей апарат не був для Миколи загадкою; його конструкція, грунтуючись на принципі катодного осцилографа, була ясна: струми серця підводились до нього провідничками від електродів, прилаштованих з обох боків грудної клітки.

Прилад увімкнули, як тільки Ганну вийняли з циліндра й поклали на операційний стіл. До цього часу минуло вже більш як три доби з моменту смерті дівчини, і зараз же «метелик» кардіоскопа почав складати й розправляти свої тріпотливі крильця. У мертвому, нерухомому серці йшло напружене електричне життя. Виходить, не зовсім мертвим було серце! Виходить, якесь життя ще жевріло в ньому!

Тепер Микола почав розуміти риданівські міркування про «справжню» та «несправжню» смерть. Те, що заведено називати смертю, — не смерть. Це — зупинка. Мав рацію видатний учений Бахметьєв, який працював над анабіозом: цілий організм, уражений смертю, подібний до годинника, маятник якого зупинили рукою. Штовхнути маятник — і годинник піде знову. Ридан ішов далі.

— Справжня, необоротна смерть настає тоді, коли розпадуться білки живої тканини, — повторював він. — Якщо це ще не сталося, життя може бути відновлене! І коли причина смерті — зруйнування якогось органу, хай це будуть легені, серце або шлунок, то цей орган можна видалити, замінити новим, здоровим, у багатьох випадках узятим у тварини, — і знову організм житиме. Така теорія. І ми вже підійшли до її практичного використання. Цю можливість нам дав ваш «консерватор». Незабаром настане час, коли люди не вмиратимуть од «випадкових причин», від хвороб окремих органів. Ми будемо створювати запаси готових, працездатних, живих органів і користуватись ними в потрібних випадках так само, як зараз користуємось консервованою трупною кров’ю для переливання її живим. Більше того, Миколо Арсеновичу, я певен, що ця сама зупинка, яка досі називалася смертю і під час якої ми поспішали людину поховати або спалити, використовуватиметься як одне з наймогутніших лікувальних засобів.

— Як?! — здивувався Микола, приголомшений цим градом риданівських прогнозів. — Лікувати смертю?

— Так, лікувати смертю. Мертвий не може хворіти. Усі хвороби живляться функціями живого організму. Тимчасова смерть, зупинивши за дуже незначним винятком усі його функції, припинить і живлення хворобливого процесу і тим самим обірве його.

— А коли людина оживе, функції відновляться, і хвороба знову знайде собі грунт?

— Ні. Якщо хворобливий процес справді перервався, то знову потрібен вплив зовнішньої причини, щоб його відновити, бо самі по собі функції тільки підтримують і ведуть процес, але не можуть почати його.

Розмови ці завжди глибоко вражали Миколу новизною ідей Ридана, захоплювали його фанатичною вірою в могутність людського розуму. Підбадьорлива віра потрібна була тепер Миколі, як ніколи, бо, залишаючись на самоті, він ладен був знову піддатися тривозі і, може, знову втратити надію.

Минула ніч, минув день після того, як знайомі золоті промінчики бризнули щастям прямо в серце змученого сумнівами Миколи. Він чекав тоді, що ось ще трохи — і Ганна подивиться на нього, усміхнеться, дізнається про його кохання, яке він так глибоко й так довго ховав від неї і від самого себе…

Нічого цього