Українська література » Фантастика » Бот - Максим Іванович Кідрук

Бот - Максим Іванович Кідрук

Читаємо онлайн Бот - Максим Іванович Кідрук
чоловік, озвавшись один раз за місяць, написав таку-от чортівню.

Ситуація кардинально помінялася 7 серпня, за вісім днів до того, як Тимур з Оскаром Штаєрманом зібрались вилітати до Чилі. Того дня Вадим Хорт повернувся до України. У цинковій труні.

Повідомили родичам. Спочатку батькам, опісля дружині. Повезли Наталю в Бориспіль — забирати страхітливий вантаж.

Уже в морзі Наталя Хорт, напівмертва від шоку та відчаю, наполягла на тому, щоб похмуру, страшенно подерту й засмальцьовану домовину, доставлену аж із Сантьяго-де-Чилі спочатку в Мілан, а згодом до Києва, відкрили. Жінка до останнього не вірила. Вона мусила переконатися, що всередині її чоловік. Мусила знати, кого ховатиме.

Після того, як труну розпечатали, Наталю дві доби тримали під наглядом медиків. Щойно жінка приходила до тями, нею починало істерично трусити.

В металевій домовині дійсно знаходилось тіло Вадима Хорта. Точніше — те, що від тіла лишилося. У небіжчика не вистачало лівої руки: її відірвало вище ліктя. Груди, шия та живіт вкривали глибокі шматовані рани. Ліва частина обличчя також була роздерта: замість вуха стримів скривавлений обрубок, ліва очна западина зяяла пустотою, а добрячий шматок шкіри від верхньої частини щоки аж до скроні був видертий живцем, оголивши кістки черепа. Вадим Хорт виглядав так, наче його розпинав великий хижак. Рот досі кривився від переляку. Губи застигли, закарбувавши вираз глибокого жаху. Чоловіка так і поховали: жодні маніпуляції з м’язами обличчя не допомогли позбавитися переляку, що струменів з неживого лиця. М’язи закам’яніли, ставши промовистим і водночас німим відбитком чогось страшного, що стало провісником смерті.

Одначе був один нюанс, котрий шокував дружину Вадима (як і всіх інших, кому не поталанило бути присутніми під час розпізнавання мерця) більше ніж перекривлений рот та рвані рани, що перетворили тіло на криваве місиво, разом узяті. У тридцятип’ятирічного Вадима Хорта було геть сиве волосся.

XIII

П’ятниця, 14 серпня, 11:10 (UTC +2)

Термінал «B» міжнародного аеропорту Бориспіль

Україна

Штаєрман переминався з ноги на ногу біля ескалатора, голосно зітхав і підкреслено часто зиркав на годинник. Тимур та Аліна стояли поодалік. Тимур дивився під ноги. Дівчина відвернулась, споглядаючи крізь вікно на стоянку перед старим терміналом.

Час спливав. Парочка наче й не збиралася прощатись.

Терпець Штаєрману вривався. Він кашлянув і сухо, але делікатно мовив:

— I think we must go.[27]

Тимур покосився на чилійця так, наче бачив його вперше.

— It’s time,[28] — чорнявий дженджик проявив настирливість. Він реально нервувався. Він не заспокоїться, поки програміст не пройде паспортний контроль, опинившись у транзитній зоні аеропорту.

— Зажди, Оскаре. Ще трохи, — відмахнувся хлопець. А тоді, набравшись сміливості, повернув обличчя Аліни до себе: — Ну, мені пора… Ти тут… цеє… не…

Її шкіра була гарячою, наче вона щойно повернулася з пляжу.

— Я тебе ненавиджу, — дівчина схрестила погляд зі своїм хлопцем.

Тимур розумів, що попросту не має часу розгортати новий виток суперечки. Хлопець рішуче обхопив Аліну за талію, підтягнув до себе і притиснувся губами до її губ. Дівчина не пручалася. Відповіла на обійми, потім, перервавши поцілунок, поклала голову на Тимурове плече.

— Я тебе ненавиджу, — повторила вона, проте цього разу в голосі не було ані краплі злості.

— Я знаю. Я — гівно.

— Гірше.

Відчуваючи під тонкою кофтою м’які груди, Тимур зловив себе на тому, що починає заводитись. Електричне збудження прокотилось його тілом від живота і до шиї. За мить йому стало тісно у джинсах.

— І треба було тобі отак викаблучуватись? — куйовдячи пальцями запашне волосся, прошепотів він на вушко Аліні. — Ми не бачитимемось довбаних два місяці, а у нас учора навіть сексу не було!

— Сексу в тебе не буде ще два місяці після повернення, — вдала розлюченість чорнявка. Тимур поблажливо посміхнувся. — Я тобі це обіцяю, юначе!

— Це ми ще побачимо, — програміст міцніше обійняв її.

— Запам’ятай мої слова! — спалахнула Аліна і боляче вкусила його за шию.

— Добре. Тільки не сердься… Я напишу тобі. Відразу після прильоту, — програміст задумався. Навряд чи у нього буде можливість вийти в інтернет в аеропорту Сантьяго. — Хоча не знаю. Я постараюсь написати із Сантьяго. Як ні, то озвуся вже з місця роботи.

— Тільки спробуй не написати!

Штаєрман вдруге прокашлявся і поклав одну руку на перила ескалатора.

— Все, я погнав. Люблю тебе.

— Па, — Аліна послала йому повітряний поцілунок, вичавила з себе посмішку. — Пиши мені, бо я тобі… — і потрусила кулачком.

— Нарешті, — видихнув чилієць.

Тимур піднімався на ескалаторі, стоячи на три сходинки нижче за Оскара Штаєрмана. Проїхавши половину шляху, він повернувся і помахав на прощання рукою. Жест вийшов незграбним. Можна сказати, навіть дурнуватим. Аліна пирснула і показала язика у відповідь.

Навряд чи вона була б такою веселою, якби знала, що так і не отримає від коханого жодного листа…

XIV

П’ятниця, 14 серпня, 15:34 (UTC +1)

Термінал 4 міжнародного аеропорту Барахас

Мадрид, Іспанія

Рейс іспанської авіакомпанії «Iberia» на Сантьяго-де-Чилі відправлявся аж о 00:10. Тимур з Оскаром пообідали, після чого їм не лишилось нічого, окрім як байдикувати. Від нічого робити хлопець увімкнув ноутбук і спробував пошукати вільну вай-фай точку. Після кількох спроб, надибавши мережу без паролю, підключився.

— Хей, аміґо! — несподівано окликнув його Штаєрман. Після того, як вони пройшли паспортний контроль у аеропорту Києва, чилієць змінив тон: став поводитися не як строгий роботодавець, а як рабовласник. — Побудь тут, я мушу забрати ще одного пасажира.

— Хтось іще летить з нами?

— А ти думав, ти один такий розумник?

Тимур відкрив головну сторінку поштового сервера ukr.net.

У папці «Вхідні» висіло 24 непрочитаних листи. Більша частина листів стосувалися роботи. Тимур не читав їх. Наступними тижнями він матиме над чим сушити голову. Навіщо тратити час та сили, відволікаючись на проекти «TTP Technologies»? Декілька повідомлень надійшло з Facebook. Він швидко з ними розібрався.

Після цього серед непрочитаних лишився один лист. Відправник — Natalie1976, підписаний — «Застереження!».

Що за Наталі? 1976, певно, означає рік народження, припустив Тимур. Виходить, що відправниця є старшою за більшість його знайомих, зате молодшою за всіх його начальників. Мабуть, це просто спам. Тимур повів пальцем по тачпаду, збираючись відкрити і прочитати лист. Не встиг: наступної секунди перед ним виник Оскар Штаєрман.

— Ось познайомся, — апатично кинув чилієць англійською, — це Ігор Ємельянов.

Ліворуч від прилизаного Оскара стояв неохайний товстуватий чоловік років сорока.

— Професор Ігор Ємельянов, — ядуче поправив новоприбулий. Нижня губа зверхньо випнута, щоки обвисають, як у бульдога, засалені пасма спадають на лоб.

— А це наш програміст, — байдуже продовжив Штаєрман, — Тимур

Відгуки про книгу Бот - Максим Іванович Кідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: