На траверсі Бета Ліри - Володимир Наумович Міхановський

— Євгене Андріановичу, дозвольте мені, — сказав директор музею, — я наздожену його і заверну назад. А крім того, — він посміхнувся, — ми ж трохи знайомі… з “інженером Стреттоном”.

— Вирушайте, — погодився голова. — Не можна гаяти жодної хвилини. Якщо “Кардан” не підкориться, доведеться підірвати його. Але, сподіваюсь, до цього не дійде.

— Ні, звичайно. Я добре знаю… “Стреттона”.

“Справді, — подумав Євген Андріанович, — це відважний робот. Хіба не вклав у нього Джордж Стреттон свої найкращі риси: безстрашність і цікавість, наполегливість і допитливість?.. І ось вони, наслідки…”

— Хіба не прекрасно, що творіння рук людських досягло такого високого ступеня досконалості? — наче відповідаючи на думки Євгена Андріановича, сказав директор музею.

В хвилини сильного хвилювання Антон Петрович іноді висловлювався пишномовно.

— Він наче школяр, що мріє про подвиги, — тихо мовила лаборантка.

Після перевантаження, викликаного прискоренням, настав блаженний стан невагомості. Антон Петрович увімкнув кругове спостереження. Земля нерухомо висіла блакитною краплиною серед миготливих зірок. Вони холодно горіли в чорному небі. Праворуч повільно піднімався величезний диск Місяця, схожий на рельєф головного мозку: на Місяці провадилися великі роботи. Локатори без упину обмацували простір, шукаючи “Кардана”. По екрану пробігали тремтливі хвилі.

“Де ж він тепер… гм… самозваний інженер Стреттон? — подумав Антон Петрович. — Мабуть, уже пройшов Карантинний супутник”. І тут в Антона Петровича промайнула думка, від якої його кинуло в жар.

“А все-таки дії робота не такі вже й безглузді, як здається на перший погляд. Я, мабуть, і сам полинув би в небо, щоб повторити подвиг капітана Рамо”.

— Джоні, якщо ти не перестанеш мучити кота, битиму. Чуєш?

— Це не кіт, мамо.

— А що ж то, шибенику? — простоволоса жінка, по пояс висунувшись із вікна будинку, намагалася розгледіти, що тримає в руках її десятирічний син.

— Мамо, це іграшковий… — голос Джоні тремтів од захоплення, — іграшковий кіт. Глянь, який пухнастий.

— Не бери всякої гидоти до рук.

— Це не гидота… Він учений, — намагався переконати Джоні.

— Зараз же покинь кота і марш додому! — в голосі матері вже вчувалися металічні нотки. — Зовсім від рук одбився.

Джоні, зітхнувши, сховав свій скарб у кущі біля клумби і подався на кухню.

— Почекай-но, прийде батько, — примовляла місіс Роджерс, пораючись біля плити. — Матимеш від нього на горіхи.

А за вечерею сталося таке, що про це довго потім говорили в місті.

— Не чіпав я дохлого кота, тату, — виправдовувався Джоні, — і він був зовсім не дохлий.

— А який же? — запитав Джоні старший.

— Він був іграшковий. Такий сіренький і м’який-м’який, а між вушками біла пляма.

— Пляма, кажеш? — промовив Джоні старший, розстібаючи пряжку пояса.

— Еге, пляма, — в голосі Джоні почулися сльози. — Очі різноколірні і чудно так блимають…

— А все ці комікси… Зіпсували хлопчиська, — не втрималася мати.

В цей час рипнули двері і на порозі з’явився…

— Це він, тату! — вигукнув Джоні. — Я ж казав…

Мері остовпіла, притиснувши блюдце до грудей. Рот містера Роджерса розкрився так, що туди вільно проліз би його власний кулак.

Дивна істота непевною ходою, не позбавленою, однак, грації, повільно перейшла кімнату і підійшла до столу.

— Хай він живе у нас. Добре, тату? — прошепотів Джоні.

Істота завмерла на трьох лапах, піднявши четверту, потім з плями на лобі вихопився яскравий промінь, ковзнув по дешевій репродукції “Полювання на кенгуру”. Здавалось, істота розглядає картину. Одночасно очі її засвітилися, швидко-швидко замигтіли барвистими вогниками.

— Джоне, — жалісливо прошепотіла Мері.

Звук розбитого блюдця привів Джона до тями.

— Дзус, клятий! — закричав він і жбурнув в істоту пластмасову попільницю, — нічого іншого поблизу не було.

Кіт плигнув убік, шерсть на ньому настовбурчилася, промінь, зісковзнувши з картини, уперся Джону в обличчя.

— Ось ти який?! — затулившись долонею, Джон кинувся до кота, підхопивши вільною рукою табуретку.

— Гм… Так кажеш — кіт? — повторив шериф. — А може, сам дідько? Або ще краще — зелений змій?

— Присягаюся честю, і в рот не брав…

— Розповідай по порядку, — сказав шериф.

— Коли я не вцілив табуреткою, то схопив із столу ніж. Але тут його промінь погас. Кіт метнувся від мене на стіл. Швидкий диявол. Каструлю скинув. Я тільки до кота, а він плиг! — і в абажур учепився. Розгойдався — та в вікно, тільки скалки посипались.

— Значить, віскі не дудлив? — перепитав шериф, розглядаючи синяк на переніссі Джона. — Тоді сам розсуди. Хіба кіт проб’є віконну шибку? Хе-хе-хе!

— Я можу присягнути, — ображено заблимав Джон. — Ніколи в житті не бачив такого страховиська. Як вискочить, шерсть на ньому сяє, очі горять — чистісінько ліхтарі, та як дремене вулицею!..

— І в якому напрямі?

— На Уайт-Сіті.

— Добре, йди додому, я розберусь, — промовив шериф.

“Мабуть, черговий невдалий трюк компанії дитячих іграшок”, — вирішив він, беручись за телефонну трубку.

Інженер Чарлз Макгроун повернув важіль “на прийом” і замислився. Через кілька хвилин… Невже? Перед ним знову постала далека ніч, заштрихована нудним вересневим дощем, бліді обличчя людей у світлі прожекторів, бентежна радість переможця. Відтоді як з першого пускового майданчика М-ського полігону опівночі стартувала до Плутона автоматична ракета, минуло майже сім місяців.

На борту ракети перебував Киць — білковий робот, якому Чарлз Макгроун присвятив півжиття. Знанням робота позаздрила б і Лондонська королівська бібліотека. Правда, ці знання мали дещо однобокий характер. Макгроун хотів добитися, щоб