Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Кавеннеа’фен, паршивий собака, який жере трупи на полі битви. Непогано.

— То я що, його слуга, га? — Кайлін вказала на пришпилений до стіни труп. — А довбешку я йому зрубала, бо він мало мені платив, так?

Якийсь час він водив поглядом від неї і до трупа.

— Але жрець… ваш жрець сказав, що це тут. Сказав… що виведе із Літрева збройних, і тоді ми із загоном Ловчих очистимо місто. Вранці мають прибути підкріплення, аби захопити заїзд.

— Який жрець? — її спину обдало льодом.

— Ловчий, Аредон-гі-Цирен.

Дагена вилаялася. Кайлін повільно видихнула.

— Спокійно, Даг. А з тобою — давай по черзі. Ти з якого Крила?

— 3… — він завагався. — …з Червоних Вепрів.

— Хто командує?

— Акелан Дану Кредо.

— Я чула про нього. Шалений Вепр, правильно?

— Так.

— Коли ж цей ніби-Ловчий до вас приїхав?

— Десять днів тому. Мав знак, меч Храму, тростину миру наших жереб’ярів… Усе.

— І що він вам розповідав? Ні, мовчи, я сама знаю. Вразив вас історією про групу Послідників, які ходять туди-сюди кордоном: раз — на один бік, раз — на інший. Назвав усіх жертв, описав мерзотні звичаї й таке інше. Я маю рацію? Сказав також, що Храм Володарки Лааль не має достатньо сил, щоби самому оточити й вибити ту банду. Так? Запропонував спільну атаку.

Поранений кивнув.

— Що він казав іще?

— Розповідав, що банда захопила місто. Що сидять тут, наче князі… Що вже змінили більшість мешканців та, користуючись тим, що проклята земля неподалік, збиралися робити потужні чари.

— І вам не здалося дивним, що він наказав вам зупинитися під містом?

— Він сказав… сказав, що приспить чуйність Проклятих. Що вони не здогадаються, що ми хочемо зробити, коли ми з’явимося спершу в меншій кількості…

Вона відчула холод.

— У меншій кількості? То скільки вас тут насправді?

— Повний бойовий а’кеер. Сто тридцять шість коней.

— Хай йому грець! Даг! Залишися з ним — він іще може надатися. Я спробую знайти Ласкольника, треба його застерегти.

— Зачекай, — Дагена відірвала від кінської вуздечки продовгувату кістку з кількома привішеними до неї перами: одну з небагатьох, які там ще лишилися. — Візьми із собою, може стати в пригоді.

Кайлін наділа амулет, вскочила в сідло та, розвернувши коня, ще встигла крикнути:

— Перев’яжи його, аби він не помер. І пильнуй.

Могла віддавати такі накази, зрештою вона була в чаардані довше.

Цей нічний галоп містом, огорнутим хаосом, надовго залишився в її пам’яті. Кілька разів вона губила дорогу в диму й темряві. Хтось вистрелив у неї з арбалета — ймовірно, хтось із мешканців. Потім вона надибала трьох кочівників, що були зайняті вибиванням дверей одного з будинків.

Замість тарану вони користувалися старою поїлкою, видовбаною зі шматка колоди: двоє тримали її спереду, один ззаду і лупили в двері — геп, геп, геп. Завіси скрипіли, зі стіни сипалася курява. Вони почули стукіт копит, але не стали обертатися, що стало помилкою. Бо це не був хтось із їхнього загону. Не сповільнюючись, Кайлін проїхала повз нападників, а того, що тримав поїлку, тяла згори, звівшись у стременах. Вдарила під кутом, відразу над ключицею. Шабля рівно увійшла в тіло й так само гладко з нього вийшла. Той, кого вона вдарила, дивно забулькотів, випустив поїлку й схопився за шию, намагаючись стримати струмінь яскравої, пульсуючої крові, що била навсібіч. Поволі впав на коліна, наче виконував якийсь релігійний ритуал — вже майже мертвий, хоча все ще намагався битися. Не було сенсу займатися ним довше.

Розігнаний кінь поніс її далі, але саме в той момент нога Торина відмовила. Жеребчик оглушливо заіржав і різко зупинився, мало не викинувши її з сідла. Сильно шкутильгаючи, зробив пару кроків і встав, дивлячись на неї із обуренням. Кайлін зістрибнула на землю, розвернулася до пари се-кохландійців. Бердеф, де ж ти є, коли ти так потрібен? Чоловіки вже встигли відкинути свій таран й отямитися від подиву.

Йшли на неї повільним, зіграним кроком, обидва мали важкі се-кохландійські шаблі, які звалися фаетонами, і обидва точно вміли ними вправлятися. На перший погляд були вищими і вдвічі важчими за неї. Коли зрозуміли, що проти них жінка, то на їхніх обличчях виповзли презирливі усмішки. Вона мала б розвернутися і втекти, заховатися у лабіринті вуличок, але ж Торин не міг рушити з місця, а залишати коня ворогу — це як кинути товариша по чаардану. Сором і ганьба на все життя.

Вона не чекала, поки вони зайдуть на неї з обох боків, а стрибнула до того, що був ліворуч, і швидко схрестила з ним шаблі: згори, знизу, згори, знизу, розвертаючись так, аби він хоча б на мить відгородив її від свого товариша. Його шабля була важчою та дещо довшою, хоча спочатку здавалося, що вона зуміла захопити його зненацька — два перші удари він ледве відбив, але третій парирував уже без проблем, а після четвертого нападу перейшов у контратаку. Тяв, наче блискавка, широким, пласким ударом, який міг позбавити її голови, і якби вона прийняла удар на вістря, це зв’язало б її зброю з його шаблею. Він був більшим і вже точно сильнішим, тож легко переміг би у такому двобою.

Кайлін присіла, клинок кочівника свиснув у неї над головою, і тоді вона вдарила сильно та нечесно, в коліно, туди, де ногу захищав лише шкіряний панцир, і відразу пхнула його, зробивши ще крок, плечем під пахву, вкладаючи в той поштовх усю свою масу. Се-кохландієць завив і відсмикнув другу ногу, щоби втримати рівновагу, але розрубане коліно підломилося під ним, і він упав. Дівчина відскочила поза засяг його шаблі та криво посміхнулася.

Сучі сини, це не піде вам легко.

Тепер вони були сам на сам. Другий се-кохландієць вже не шкірився. Вийняв з піхов біля стегна довгий ніж і рушив на неї трохи під нахилом, прискорюючи кроки, наче розлючений бик. Раптом ніч прошило люте ричання, і з найближчої вулички вистрибнула потвора із шерстю кольору піску. Шістсот фунтів ікл, пазурів і м’язів впали на кочівника, який, вдарений потужною лапою, зігнувся навпіл і дивно захрипів, а потвора присіла на задні лапи, вміло, майже презирливо, підтяла людину, і коли та перекинулася, нахилилася й затиснула щелепи на його черепі. Кайлін почула тріск — і все скінчилося.

Потім вона могла лише дивитися, як звір