Протистояння. Том 1 - Стівен Кінг
Спершу Нік міг відрізнити цю фантазію від реальності, та з плином часу дедалі більше впевнювався, що та вигадка й була дійсністю. Йому здавалося, що він чує, як темний чоловік дихає в потилицю.
Нік уже хотів здійснити ривок до дверей, штовхнути їх та вискочити нагору, торнадо там чи ні, коли Том зробив це за нього. Раптом рука, що тримала його за плече, зникла. Наступної миті двері штормового підвалу розчахнулись, і Ніка затопило сліпучим білим світлом — таким яскравим, що він мусив затулити здорове око долонею. Він устиг помітити примарний, хиткий силует Тома Каллена, який дерся нагору, наче п’яний. Засліплений сяйвом, Нік виставив руки та почвалав слідом. Коли він виліз із підвалу, його око вже майже призвичаїлося до яскравої білості.
Коли вони спускалися донизу, було зовсім не так світло, та тепер стало зрозуміло, що трапилося. З комори зірвало дах. Його відтяло мало не з хірургічною точністю — робота була такою чистенькою, що не лишилося ні друзок, ні сміття на підлозі, яку та покрівля мала боронити від погодних вибриків. З горішнього сінника звисали три балки, а зі стін поздирало майже всі дошки. Тепер комора скидалася на обгризений скелет динозавра.
Том не спинився, щоб оцінити збитки. Він вилетів із комори так, немов йому на п’яти наступав сам диявол. Лише раз він озирнувся — його величезні перелякані очі здавалися мало не комічними. Нік не втримався, щоб і собі не озирнутися на штормовий підвал. Перекошені, прочавлені дерев’яні сходинки спускалися в чорноту. Він побачив засмічену сіном підлогу та дві пари рук, що стирчали з пітьми. Щури об’їли пальці до самих кісток.
Якщо там і був іще хтось, Нік його не побачив.
І не хотів.
Він пішов слідом за Томом надвір.
———
Том стояв біля свого велосипеда. Він весь тремтів. Ніка відразу ж здивувала химерна перебірливість смерчу, який обдер усю комору, але велика не зачепив. Том плакав. Нік підійшов до товариша та обійняв його за плечі. Том витріщався на перекошені подвійні двері комори. Нік склав кільце з пальців. Том зиркнув на його руку, та це не спрацювало — усмішка не з’явилася. Здоровань знову втупився у двері комори. Його очі мали порожній, зациклений вигляд, і Нікові це геть не подобалося.
— Там хтось був, — раптом сказав Том.
Нік усміхнувся, однак усмішка здалася йому бездушною. Він не знав, чи вдалося йому обдурити Тома, однак, судячи з відчуттів, вийшло паскудно. Нік указав на Тома, на себе, а тоді рубонув повітря ребром долоні.
— Ні, — відказав Том. — Не тіко ми. Ще хтось. Той, хто вийшов із торнадо.
Нік знизав плечима.
— Їдьмо вже. Будь ласочка.
Нік кивнув.
Вони покотили велосипеди до траси. Смерч повисмикував на своєму шляху всю траву та шматочки землі, і вони рушили тою стежкою. Носик чорної лійки торкнувся землі в західній частині Росстона та рушив на схід: пронісся через трасу 283, порвав троси придорожньої загорожі, наче струни, пожбурив їх у повітря разом зі стовпчиками, промчав повз комору, що стояла ліворуч від них, та пропанахав будинок, який стояв перед нею. Колись стояв. За чотириста ярдів його слід уривався. Попри те, що й досі дощило, хмари вже розходились, і птахи затягли безтурботні пісні.
Вони підійшли до узбіччя. Том підняв велосипед і переніс його через плетиво з тросів. Нік помітив, як під сорочкою напнулися його потужні м’язи. «Цей мужик урятував моє життя, — подумав він. — Я ж ніколи не бачив торнадо. Якби я не передумав і кинув його в Меї, мене б на дрантя порвало».
Він переніс велосипед над розтріпаними канатами, поплескав Тома по спині й усміхнувся до нього.
«Треба знайти ще когось, — міркував Нік. — Мусимо когось знайти. Хоча б для того, щоб можна було йому подякувати. І сказати, як мене звати. Том же навіть мого імені не знає. Якби ж він умів хоча б читати…»
Він постояв у роздумах кілька секунд, а тоді вони сіли на велосипеди та поїхали далі.
———
Тої ночі вони заночували на полі малої бейсбольної ліги росстонського підрозділу федерації молодих лідерів та підприємців. Вечірнє небо було чистим і зоряним. Нік одразу ж заснув, і йому нічого не снилося. Прокинувся він на світанку й подумав: як добре, що поряд хтось є, наскільки краще в компанії іншої людини.
Округ Полк, штат Небраска, дійсно існував. Спершу він злякався, а тоді подумав, що за останні кілька років чимало подорожував. Певне, говорив із кимось, хто згадував про Полк чи був родом звідти, і ця назва осіла десь у глибинах пам’яті. І трасу 30 він також не вигадав. Та йому не вірилося (принаймні такого ясного, сонячного ранку), що вони дійсно знайдуть стару негритянку, яка сидить на ґанку халабуди посеред кукурудзяного поля та наспівує релігійні гімни під гітару. Нік не вірив у пророцтва й видіння. Однак йому здавалося, що вони мусять кудись рухатися. Він поділяв бажання Френ Ґолдсміт і Стю Редмана: хотілося знайти інших людей. Це здавалося важливим. Доки цього не станеться, усе здаватиметься чужинським і неправильним. Усюди чигає небезпека. Її не можна побачити, однак він відчував її так само, як присутність темного чоловіка в підвалі. Вона була всюди: у будинках, за поворотами на шосе, ховалася під легковиками та вантажівками, що заболотили всі головні дороги. І якщо там нічого не було, то це, певне, тому, що лихо сховалося в календарі, лише за кілька сторінок від поточної дати. «Небезпека», — шепотіла кожнісінька часточка його сутності. МІСТ ЗАВАЛИВСЯ. 40 МИЛЬ ПОГАНОЇ ДОРОГИ. МИ НЕ БЕРЕМО НА СЕБЕ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ТИХ, ХТО ПІДЕ ДАЛІ.
Частково це відчуття пояснювалося потужним психологічним шоком від порожніх краєвидів. Поки він сидів у Шойо, маленьке містечко захищало його від цього потрясіння. І байдуже, що Шойо стояло пусткою. Принаймні це його не так бентежило, бо Шойо було крихітною складовою загальної картини. Та щойно він виїхав із нього, відчув себе так, наче…
