За чарівною квіткою - Олександр Павлович Бердник

неї очей. Це був не жук-світляк, як минулого разу, не обман! Це була справжня чарівна квітка папороті, як у казці! Ясно можна було бачити тремтливі, прозорі, палаючі синім вогнем пелюстки і зеленкувату луску на довгій чашечці внизу. Від квітки линуло дивне шипіння…

— Коля не обдурив, — ахнув Вася. — Квітка справжня!

Квітка наблизилася до дітей і повернула назад, мов запрошуючи йти за нею. Вони зірвалися з місця і захоплено побігли за чарівним вогнем…

ЧУДЕСА

Обминаючи кущі, вогняна квітка попливла в долину. Діти, не розбираючи дороги, мчали за нею. Юлька набила собі ґулю на лобі об стовбур дерева, Сеня два рази падав, зачепившись за пеньки, але ніхто не звертав на це уваги. Не було страху перед темрявою, густим лісом і незвичайністю дивної мандрівки. Тремтливий огонь квітки, мов чудодійним магнітом, тягнув дітей за собою все далі і далі, в глибину лісу.

Квітка вела себе, наче жива істота. Вона зупинялася, коли хто-небудь падав або затримувався, обминала пеньки, ями і густі кущі. Коли стало дуже темно, з середини квітки вдарив тонкий промінь світла і осяяв шлях попереду. Тепер діти бігли впевненіше.

Нарешті, Сеня не витримав. Він незадоволено пробурмотів:

— Скільки можна летіти? Так вона заведе нас хтозна-куди!..

— Мовчи! — засичав на нього Вася. — Хіба ти забув, що говорив Коля?

Але квітка ніби почула скаргу Сені і сповільнила політ. Ось у промені світла показалась глиняна круча. З неї звисало коріння двох столітніх дубів, крони яких танули в нічній пітьмі. Біля самої кручі квіточка раптово згасла. Перехід від світла, яке вона випромінювала, до повної тьми був такий разючий, що Юлька скрикнула.

— Квітка зникла, — прошепотіла вона. — Куди вона поділася?

— Зачекай, — стиснув руку дівчинці Вася. — Може, щось зараз буде!

Було чути, як Сеня цокає зубами від страху. Але Вася тепер не лаяв брата, бо і в самого поза шкірою бігали мурашки. Кілька хвилин діти очікували, сторожко вдивляючись в пітьму. Вони чекали, що ось-ось квітка знову спалахне чудесним полум’ям і тоді зникне страшний ворожий присмерк. Сеня присів і ледве чутним голосом шепнув:

— Дивись… там…

— Що там? — запитав Вася.

— Стоїть хтось!..

— Де? — схвильовано озвалася Юлька.

— Лівіше того місця, де була квітка… Ворушиться!..

Вася і Юлька уважно пригляділись. Справді, там колихалася якась тінь. Здавалось, ніби з-під кручі виповзає дивовижна потвора, простягаючи до дітей свої щупальця. Але минали хвилини, а потвора не наближалась. Тільки у верховітті дубів сумно шелестів легенький вітер.

— То, мабуть, куш, — нарешті порушив мовчанку Вася. — Чого ти паніку піднімаєш…

Він ступив кілька кроків в пітьму, простягнув руку, потім тихенько засміявся.

— Я ж казав — кущ! Це калина! А ви боялися!

Юлька і Сеня присунулись до нього. І раптом всі троє злякано відсахнулися. За два метри від них, під самою кручею, вибухнуло полум’я, осяявши синім промінням все навколо. Воно вилітало прямо з-під землі, воно було не звичним приємним вогнем, як у печі або в багатті, а якимсь казковим, — холодним і зовсім прозорим.

Діти заніміли на місці від несподіванки і переляку. Але ж їх Коля попереджав, що мусять бути чудеса і страхи, і вони побороли в собі бажання тікати. Цікавість пересилила страх.

— Вася! А хто розпалив цей огонь?.. — обізвалася Юлька. Очі в неї були круглі, обличчя в світлі вогнища позеленіло.

Вася мовчки знизав плечима. Всі озирнулися навколо. Ні душі! Тільки похмуро шумить лісова хаща та десь недалеко мирно кумкають жаби. І це кумкання чомусь відразу заспокоїло дітей. Полум’я спокійно палахкотіло, ніхто не з’являвся з кущів, не було чути ніяких голосів чи звуків, незвичних для слуху. Вася рушив з місця, обережно обійшов навколо вогнища, простягнув до нього руку.

— Не пече, — здивовано сказав він.

Сеня і Юлька теж зацікавились, спробували. Справді, полум’я було холодним, хоча й освітлювало землю, кущі. Хто ж його розпалив?

— Може, крикнемо? — несміливо запропонував Сеня. — Той, хто розпалив, не може бути далеко…

— Тихо! — злякалась Юлька. — Звідки ти знаєш, хто це розпалив! Може, це…

— Хто — чорт? — насмішкувато обізвався Вася, хоч у самого тьохнуло серце.

— А що ж ти думаєш?

— Ех ти, піонерка!

— Що піонерка? — образилась Юлька. — Он подивись!..

Вона показувала пальцем на руду кручу, що нависала над багаттям. Там була викарбована в глині велетенська стріла, яка показувала вістрям униз. Вася придивився до незвичайної стріли. Вона, безумовно, була вирізана дуже давно, бо ледве виднілась в слабкому промінні вогнища.

Вася поглянув на друзів. В їх очах світились цікавість і страх.

— Ну? Що тепер скажеш? — радо запитала дівчинка. — Це я побачила!

— Може, це лісовик запалив огонь? — ледве чутно сказав Вася.

— Який лісовик? — витріщив очі Сеня. Волосся на його голові почало підійматися вгору. Вій боявся навіть оглянутися.

— Господар лісу, — пояснив Вася. Юлька стверджуюче кивнула.

— Нема лісовиків, — тремтячи, заперечив Сеня, — Нам у школі говорили…

— Тихо, — перебив його Вася. — В школі, в школі!.. Багато ти розумієш! А квітка, а вогонь, а оця стріла!

Сеня зіщулився. Незвичайність пригод, які вони пережили цієї ночі, змушувала забути про реальний світ. Химерні образи водяників, русалок серед ночі, в густому лісі, біля невідомо ким запаленого вогнища уже здавалися не вигадкою, а таємничими, насправді існуючими істотами…

Першою отямилася Юлька. Вона навшпиньки підбігла до кручі, обережно провела пальцем по заглибині дивної стріли, захоплено подивилася на хлопців.

— А куди показує ця стріла? — запитала вона. — Може, тут щось цікаве є? Може, тут і є скарб?

— Копайте! — раптом пролунав над головами дітей дивний металічний голос. Юлька від несподіванки впала на землю. Сеня скрикнув. Вася присів і подивився вгору. Там нікого не було!