Птахи з невидимого острова - Валерій Олександрович Шевчук

Він прислухався до шуму вітру за вікном: здалося йому, що все це недаремно так накладається одне на одне. Великі хвилі били на галеру, одне за одним ламалися весла, вони вкладали запасні, але скоро ламалися й ті. Тоді вони зняли з весел невільників, а сіли за них самі, бо тут треба було не тільки сильних рук. Наче велетенські гори обвалювалися на нещасне судно; зламалася штаба, каторгою кидало, як шкарлупиною, і вони, хоч і звичні до морських бур та нестатків, відчули в душі велику гіркоту.

— Загинути вільними, панове, — сказав Олізар, і очі його запалали, — це не те, що загинути невільником. Невільник гине, як пес, і жаль його перед смертю — це жаль пса; вільний гине з білим болем у душі, бо перед ним прочинилося життя справжнє, гарне й омріяне, і от треба його кидати, як стерво, рибам на з'їжу.

Вітер бив, і скавчав, і бився грудьми в оболони. Вже пообідали, але всі сиділи незрушно за столом. Тільки вартівники встали й подалися геть, натомість прийшли ті, котрі стояли на вежі. Знову зарухалися й забігали, як тіні, слуги; заворушився на своєму місці Розенрох і почав терти собі чоло, начебто сильно боліла йому голова.

— Надходить осінь, — сумно сказав він. — Коли налітає такий вітер, це значить — надходить осінь.

— А восени, пане Розенроху, ви хворієте, — сказала турботливо пані Павучиха. — Чи не приготувати вам настій, пане?

Розенрох похитав головою. Він тер і тер чоло.

— Я все-таки приготую вам настій. Тільки не виливайте його, а пийте.

— Осінь віє смутними вітрами, — сказав Розенрох. — В такі вітри небувало ростуть гриби й трухлявіють пні. В такі вітри опадає кора з висохлого дерева.

— З цієї кори, грибів та пнів, наструганих тоненько, я й приготую вам, пане Розенроху, настій! — твердо сказала пані Павучиха.

Починали скрадатися сутінки, стріблисто-сині, немов бузок десь квітнув, хоч і заходило на осінь. Про це вже співали цвіркуни, наче сточували своїми писками сухий пісок. Він думав, що там, за стінами, -осінній степ, пожухла тирса і водять у ній дорослі виводки дрохви й перепели. Чув сухий шум, ніби море хвилювало навдокіл, то й було море — безконечний розлив трави. Йому захотілося осідлати коня, вдихнути терпкого запаху кінського поту й погнати його, аж доки не впадуть обоє у сплетену сітку тирси.

Олізар думав цю свою першу думку про смерть, і вторували йому цвіркуни. Адже обточений гладко пісок — це теж думка про смерть. Сумирно й тихо було в нього на душі: бачив у своїй уяві збиту копитами дорогу, і візія тієї дороги стала третьою його думкою про смерть.

Вони покриються з тим конем травою і лише так зможуть утекти від цих невгамовних точильників піску. Мають залишити на порожній, збитій копитами дорозі сліди, і хай в одному з них збереться мале прозоре озерце…

Ні, він не мав сили на такі думки.

«Треба піти Із цього ґанку, — подумав він, — і забутися, сховатися!»

Звівся й пішов через двір. Спинився й глянув на бузкове небо. Десь далеко тліло сонце, як багаття, котрому вже не горіти, і як думки, котрі не додумаються.

Він спустив голову на груди, бо здалося йому, що там, у тому бузковому холодці, побачив знайомий торс, загуслі білі крила й чудову лебедину шию. Легкий трем пройшов тілом, і в цей мент замовкли цвіркуни. Зник сухий шерех, і трава на його очах почала покриватися густою росою. Він уже знав: птах вилетів, вже покинув невидимий острів і швидко махав крильми…

Олізар зайшов у свій покій і спинився, вражений: у кімнаті стояла Гальшка. Спустила очі додолу, на ній була бузкова тонка кошуля, і та кошуля тремтіла. Він дивився на те диво, на тіло, яке просвічувалося крізь прозору тканину, і на обличчя, по якому розлився червінець. Сльози затуманили йому зір, він ступив кілька кроків і раптом упав на коліна, обіймаючи вкриті прозірчатою кошулею ноги.

— Врятуй мене, бога ради! — прошепотів він спрагло. — Врятуй, пташе, бо я починаю боятися.

Розчухране, розлахмачене хмариння обсідало зусібіч місяць, ніби зморене воїнство павуків накидало на нього сірі тенета, і місяць дихав важко, як зловлена риба, напружувався, напинанся і зривав з себе павутиння. Дихала холоднорота осінь, вона, та осінь, — також жінка, вона старіє й старіє. Павуки повзли по небі, полчиська павуків, хмари павутиння гойдалися на всьому великому просторі, адже вони не на жарт заповзялися, павуки, на світ та місяць. Простромлювалися крізь те накописько гострі списи зір, і воєвода великий Місяць рвав та рвав мережі — нескінченні й сірі тенета.

Бубонів на весь будинок Розенрохів голос, спершу годі було розібрати що, а потім почали проступати чудні й так само незрозумілі слова.

— Адам-Кадмон, — бубонів він, — його створюють сефироти. Кетер — це чоло, хокма й біна — очі, хесед та дін — руки, тиферит — груди, нецах і ход — клуби, єсод і малхут — ноги. Оце і є Адам-Кадмон, це місяць на небі, кетер — це човен, котрий пливе по небі, галера, про яку ми вже стільки наслухалися; хокма й біна — зорі і їхнє світло. Пані Павучихо! — закричав він. — Мені болить голова! Я не витримаю цього болю, пані Павучихо!

Пробився тонкий, як пріла нитка, голос пані Павучихи:

— Я зварю зілля, зварю, старчику, тільки в мене є сама вода, треба вам дістати кори й трухлявого пня. І грибів пошукайте, чуєте, грибів!

Знову бурмотів Розенрохів голос:

— Тиферит — це вітер, який дме із степу, нецах та ход — трава, а єсод і малхут — цвіркуни. Ви пам'ятаєте, пані Павучихо, те дерево, котре росло у нас? З того пенька можна взяти кори й трухлявитини!…

Князь спав. Чути було потужне хропіння, і Олізар раптом зрозумів те, чого не міг утямити Розенрох. Йому стало жаль старого. Сів на ліжкові й дивився. Он вона, жінка-птах, котра відвідує невільників та самотніх. Онде її чоло світиться в темені, сріблисте й рівне, прикрашене перловою наміткою — перли тихо сяяли в сутіні, яка розріджувалася чи примеркла, коли місяць заплітався павутиною. Он вони, очі, — справді наче зорі, але не ті, з неба, до яких даремно намагався досягнути думкою Розенрох, а живі й теплі, в яких можна заблукати, — хід у світ дивного росту та весни. Онде вони — руки, простягнені