Війна світів. Фантастичні романи - Герберт Уеллс
— Візьміть! — мовила струнка леді й подала братові свій револьвер.
— Вертайтеся до коляску,— сказав брат, витираючи кров із розбитої губи.
Вона повернула назад, нічого не відповівши. Захекані, вони обоє підійшли до жінки в білому, що насилу стримувала наполоханого поні.
Грабіжники, очевидно, вгамувалися. Коли брат оглянувся, вони вже були далеко.
— Я поїду з вами, коли дозволите,— сказав брат і сів на вільне місце спереду. Струнка леді глянула на нього.
— Дайте мені віжки,— сказала вона і стьобнула поні.
Через хвилину за поворотам дороги зникли постаті' трьох грабіжників.
Отак зовсім несподівано мій брат, захеканий, з розбитою губою, з синцем на підборідді й закривавленими пальцями, опинився в товаристві цих двох жінок, що їхали в невідомому напрямі.
Скоро він дізнався, що одна з них — дружина, а друга — молодша сестра стенморського хірурга, який, пізно вночі повертаючись із Піннера від важкохворого, на залізничній станції почув про наближення марсіян. Він швидко забіг додому, розбудив жінок,— служниця за два дні до цього залишила їх,— зібрав на дорогу харчів, засунув (на щастя для мого брата) під сидіння свій револьвер і наказав їм негайно їхати на Еджвер, сподіваючись, що там можна буде сісти на поїзд. Сам він зостався попередити сусідів, а після цього, як вони домовилися, мав догнати їх так десь о пів на п’яту ранку. Зараз уже майже дев’ята, а його нема.
В Еджвері зібралося стільки втікачів, що там жінки не змогли зупинитися, отож і подалися цим шляхом.
Ось про все це вони встигли уривками розповісти моєму братові до зупинки поблизу Нью-Барнета. Брат пообіцяв залишитися з ними, аж доки вони не вирішать, що їм робити, або доки не наздожене їх лікар. Аби тільки заспокоїти жінок, брат, який ніколи й у руках не тримав зброї, запевняв їх, що він — чудовий стрілець.
Тут, на узбіччі шляху, вони й отаборилися. Поні дуже зручно почував себе під живоплотом. Брат розповів жінкам про свою втечу з Лондона і все, що він знав про марсіян та їхні дії. Сонце котилося вище й вище, і незабаром їхня жвава розмова змінилася на важке очікування. Дорогою пройшло кілька втікачів, від яких брат спробував довідатися про новини. Кожна уривчаста відповідь тих людей підтверджувала братову думку, що людству загрожує величезна катастрофа, і ще більше впевнювала в потребі тікати далі. Він сказав про це своїм супутницям.
— Ми маємо гроші...— промовила смуглява жінка й раптом затнулась.
Її погляд зустрівся з братовим поглядом, і вона заспокоїлась.
— І я маю,— відповів брат.
Вона пояснила, що в них є тридцять фунтів золотом та ще один п’ятифунтовий банкнот; вона гадала, що з цими грішми вони зможуть в Сент-Олбенсі або в Нью-Барнеті сісти на поїзд. Брат, бачивши, як лондонська юрба хижо навалювалася на поїзди, вважав марними ці сподівання й запропонував пробиватися через Ессекс на Гарвіч, а вже звідти взагалі виїхати з Англії.
Місіс Елфінстон — так звали жінку в білому — нічого не слухала і тільки повторювала: «Джордж, Джордж». Але струнка леді була на диво спокійна й розважлива, і кінець кінцем обидві жінки пристали на братову пропозицію. Отож вони поїхали до Барпета, маючи на думці перетяти Великий північний шлях. Брат весь час вів поні за вуздечку, щоб тварина швидко не стомилася.
Сонце підіймалося вище, і день ставав нестерпуче жаркий. Білий пісок під ногами страшенно розжарився й сліпив очі. Посувалися вони дуже повільно. Живопліт аж посірів од пилюки. Під’їжджаючи до Барнета, вони чули дедалі дужчий гомін людського натовпу.
На дорозі втікачів щораз більшало. Це переважно були понурі, знесилені, брудні люди, що тупо дивилися перед собою й белькотіли щось незрозуміле. Якийсь чоловік у вечірньому костюмі пройшов повз них, опустивши додолу очі. Вони чули його голос, а оглянувшись, побачили, що однією рукою він схопив себе за чуприну, другою ж бив когось незримого. Коли цей напад шаленства пройшов, він, не озираючись, попростував далі.
Під’їжджаючи до перехрестя з південного боку Барпета, мій брат і його супутниці побачили зліва у полі жінку, що йшла до дороги. На руках у неї була дитина, ще двоє дітей тяглися збоку; трохи далі йшов якийсь чоловік у брудній темній одежі з грубим ціпком в одній руці й валізою в другій. Потім за поворотом дороги з-поміж вілл, що відділяли путівець од шосе, з’явився запряжений у маленький візок, весь змилений, чорний поні. Поганяв його блідий хлопчина в циліндрі, сірому від пилюки. На візку сиділо троє дівчат, видно, фабричні робітниці з Іст-Енда, та двоє малих дітей.
— Як проїхати на Еджвер? — запитав блідий, з переляканими очима візник.
Брат сказав йому, що треба повернути ліворуч, і той, навіть не подякувавши, знову оперіщив поні.
Тут мій брат побачив, що з будинків попереду здіймався сизий димок, подібний до імли, і мов серпанком огортав білий фасад тераси, яка виглядала з-за вілл потойбіч дороги. Міс Елфінстон від несподіванки скрикнула; над тими будинками шугнули в блакитне небо язики червоного полум’я. Невиразний далекий гомін розпався тепер на безладну мішанину людських голосів, гуркоту тисяч коліс, скрипу возів та стукоту копит. Ярдів за п’ятдесят від перехрестя путівець круто повертав.
— Боже милий! — вигукнула міс Елфінстон.— І куди це ви нас везете?
Брат зупинив поні.
Великий шлях був подібний до бурхливого людського потоку, що нестямно рвався на північ. Величезна хмара білої пилюки іскрилася в сонячному сяйві і, підіймаючись на футів двадцять угору, повивала геть усе в безбарвну сіряву заслону. Той шлях товкло безліч людських і кінських ніг, колеса всіляких екіпажів і возів, тому курява ніяк не могла осісти.
— Дорогу! Дайте дорогу! — тільки й чулося довкола.
Коли вони наближалися до перехрестя, їм видалося, ніби вони вступають в пекельний вогонь і дим; юрба гуготіла, неначе полум'я, пилюка пекла й душила. До того ж недалеко від шосе й справді палала якась вілла, і чорний дим стелився впоперек дороги, збільшуючи загальний хаос.
Пройшло двоє чоловіків. Потім — якась заплакана жінка в брудній одежі і з важким клунком в
