Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід - Роберт М. Вегнер

Він розпростер над ними свій дух. Відчуває кожного воїна окремо, відчуває їх як єдність, як загін. Вони його діти — ті, що присягнули й були зв’язані. І немає такої сили, яка б зламала їхню вірність. Третій день вони стоять біля підніжжя цього пагорба і відбивають атаку за атакою. З п’ятнадцяти тисяч залишилося п’ять, але завдяки цьому запасів води, які вони принесли, вистачить на довше. Якби їх досі було п’ятнадцять тисяч — вже довелося би пити власну сечу.

Амуроеє також втратила більшість своїх людей. Її Святий Реймент із десяти тисяч скоротився до двох. Але її присутність досі була такою ж сильною і впевненою, як і три дні тому. Двертисс, Ганве’ра, Ланвеє та Камриг надходять. Вони вже в кількох милях від них. Він відчуває всередині спокійну, тверду наче скеля впевненість. Скоро вони розчавлять ворога.

Нова атака схожа на попередню — зі стогоном труб і металевим скавчанням незнаних інструментів. Сунуться тисячами: блідошкірі, з таким світлим волоссям, що воно майже біле, і у таких гладеньких панцирах, наче їх зробили з порцелянової шкарлупи. Сунуть мов хвиля, без ладу та складу, що не відповідає їхній попередній тактиці. Де ж поділ на чіткі чотирикутники, якими вони досі атакували? Що змінилося?

Він переводить погляд на долину, вихід в яку закривають омиті кров’ю пагорби, де стоять він і його сестра. Адоеуинн нерухомо стоїть в тому самому місці, де воно об’явилося — біла куля діаметром у сто стоп, що сяє перлинним блиском. Сила артефакту потужна. Він потребує всіх снаг, аби тримати бар’єр проти нього, аби стягнути битву з рівня зіткнення сутностей до рівня ударів мечів і сокир. Завдяки цьому існує шанс, що земля на п’ятдесят миль навколо не перетвориться на кратер, наповнений випаленою до скляності землею.

«Може», — проноситься в нього в голові, — «воно також відчуває їхнє наближення, його братів і сестер». Шестеро — це ледве половина, але й цього досить, щоб змусити землю розійтися й поглинути чужу мерзоту. Може, ця атака — це акт відчаю.

«Шикуватися», — гримить у головах воїнів. — «Три ряди! Піки перед щитами! Три ряди!».

Пікінери просотуються між щитоносцями, займають визначені для них позиції. На бігу віддають товаришам свої фляжки. Не зуміють відступити, але мають ослабити атаку, не дати збитій масі нападників ударити в мур щитів із усього розгону, бо тоді вони могли б прорватися. Він бачив це вже багато разів.

Перша шеренга пікінерів стає на коліно, друга трохи нахиляється, третя підносить зброю обома руками. Три лінії довгих наконечників спрямовані в груди атакуючих.

Удар!

Він відчуває його на всій лінії. Хвиля нападників розбивається об пики, напирає, перші шеренги гинуть, але наступні кидаються вперед. Пробираються під і поміж довгими держаками, дістаються до його воїнів. До діла стають сокири, криві мечі, ножі. Начиння, які стоять навколо, починають шарпатися й тремтіти, відчуваючи відлуння тих ударів, хвилю спочатку десятків, а тоді й сотень смертей. Він заспокоює їх крізь Вузол — ще не час.

Стримує паніку на правому фланзі імпульсом Волі, гасить страх, наповнює вени безумством битви. Пікінери, коли вже не можуть користатися головною зброєю, кидають піки й стрибають до горлянок ворогів із короткими мечами. Б’ються, наче демони, а коли мечі ламаються чи застрягають у тілах, — б’ють каменями, шоломами, знятими з голів, душать, видавлюють очі, кусають і б’ють ногами. Припиняють вбивати лише тоді, коли самі падають мертвими.

Але одні помирають швидше, а інші — повільніше. Та саме це йому й потрібно. Ворог дістається головної лінії оборони, довгої шеренги щитоносців, не однією збитою масою, а багатьма малими загонами. І гине. Над щитами схиляється ще одна лінія пік, за якими, коли ворог уже надто близько, з’являється цвіт його армії, важка піхота, озброєна бердишами, алебардами на довгих держаках і бойовими цепами. Удар алебардою, завданий обіруч з-за важкого щита, розбиває шоломи, ламає хребти, трощить ребра. Кров чужих воїнів так само червона, як і кров його людей. Потроху натиск на лінію щитів зростає. Він старанно обирав щитоносців. Усі вони низенькі, кремезні, але сильні, наче воли, бо тепер їм доводиться захищатися з усіх сил, щоб не зламати стрій. Бердиші, цепи та алебарди раз-у-раз здіймаються й падають, здіймаються й падають, тягнуть за собою краплі крові й шматки тіл. Утім здається, що цього мало, бо еглуреги пруть наперед, наче їм немає діла до власних життів. З верхівки пагорба він бачить їхні обличчя з гострими рисами, де вилиці й підборіддя, здається, сформували удари долота кепського скульптора. І плями черні які наповнюють очні ями. Вони досконалі воїни. Тепер вони перетворюються на бестій.

Перед стіною щитів уже утворилася верства мертвих неприятелів і тих, що помирають і не можуть впасти, бо наступні шеренги пруть уперед надто сильно. Лінія його військ починає прогинатися.

«П’ять кроків назад!»

Щитоносці відриваються від ворога й шеренги мерців нарешті валяться на землю. Це на хвилину стримує напір наступу.

І перш ніж мине сто ударів серця, йому доведеться знову видати наказ про відступ.

А через п’ятдесят — іще один.

За кожним разом він скорочує лінію оборони, бо не всім воїнам вдається відірватися від неприятеля. Дехто залишається й гине. Він оцінює, що втратив іще одну тисячу людей, а кожен із них був певною мірою безцінним. Але треба стримати загарбників, і він зробить усе, аби смерть мужніх людей не минулася дарма.

Тягнеться до Амуроеє. Цього разу Волею. Не надто погано — її пагорб більш стрімкий, там легше захищатися, а ворог не може прорвати лінії оборони просто масою, бо ця маса діє проти нього самого. Атакуючи, вони ковзають мокрими узбіччями і зсуваються вниз. Добре.

Він відчуває зморення своїх людей, кожен щит важчий за млинарське коло, сокири, мечі й списи вже майже неможливо здійняти для удару. Вони б’ються три дні й три ночі без відпочинку, підтримувані лише Волею. Але навіть Волі може не вистачити.

І тоді, коли йому треба віддати наказ про черговий відхід на п’ять кроків, він їх відчуває. Земля тремтить. Трясеться, наче під час нападу гарячки. У цьому тремтінні і удари, і грім, і тупотіння. Десять тисяч важкої кавалерії мчать дорогою поміж узгір’ями й б’ють напасників у фланг. Ланвеє, Біла Стріла, випередив решту, щоби допомогти обороні.

Ви сумували? Він шле брату заперечення, в якому відчувається насмішка. Сумувати? За шматком власної душі?

Навіщо б?

Він не зміг встояти на ногах. Раптом щось сталося з підлогою — вона рушила йому