ГЧ - Юрій Олександрович Долгушин

— Тепер нам не страшна негода, — мовив Федір. — Лишається тільки дістати сіна, і ми будемо готові до подорожі.

— А тут сіна скільки завгодно, — повідомив Альфред, щойно повернувшись з невеликої екскурсії «в глиб країни». Він знайшов сінокіс зовсім недалеко від місця стоянки. Проте сніданок був готовий, і роботу довелося припинити. Мандрівники зібралися навколо паруса, розісланого на траві, в затінку біля високих кущів, і заходилися їсти. Варена картопля з яєчнею, з салом і помідорами здалася надзвичайно смачною. Навіть хліб, звичайний чорний хліб з чаєм і цукром вприкуску був схожий на торт. Словом, повітря та оточення вже мали свій вилив.

— Ну-ну! — дивувалась Наталя. — Якщо будемо з таким апетитом їсти півтора місяця, що з нами станеться?

— Так і будемо, Наталю, — впевнено підтвердив Федір. — А що станеться: зміцніємо, поздоровшаємо, повеселішаємо!

Після сніданку парусинову покрівлю зняли з човна. Чоловіки принесли три величезних оберемки сіна й поклали його на дно. Тим часом дівчата ліквідували похідну кухню, вимили посуд. Усе кухонне начиння склали в носовий трюм, основні запаси продуктів — у кормовий. М’яке сіно сховалось під новими парусиновими полотнищами. У «плавучому будинку» стало м’яко й чисто, дно човна перетворилось у велику постіль. Ясно визначились дві «спальні», розділені середньою лавкою: біля корми, ширша — чоловіча, а спереду, трохи вужча, — жіноча.

— Ну, тепер з брудними ногами до будинку не заходити! — наказала Ганна.

— З мокрими можна, — відповів Федір, сидячи на борту і струшуючи воду з босих ніг, — до вечора усе висохне.

— Доведеться і вам роззуватися, дорогий товаришу, — звернувся Микола до Альфреда, який заклопотано оглядав на березі свої великі туристські черевики, обліплені мокрою прибережною глиною. Один він ще не наважувався роззутися, тоді як всі інші ніби тільки й чекали, коли нарешті звільняться від взуття.

Є якась своєрідна принадність у цьому відчутті — вільно ходити босоніж біля річки. Лінія води понад самим берегом перестає бути кордоном, за який не може перейти взута людина. А за цим кордоном так приємно підійти просто по воді до корми човна, що вткнувся носом у берег, відчути, як прохолода все вище обіймає ногу, а м’який мулистий килим на дні так приємно лоскоче між пальцями.

Але треба вміти ходити босоніж. Це вміння набувається в дитинстві і потім ніколи не забувається, як мистецтво плавати. Тут починає вироблятись хода. Нога стає обережною та допитливою: раніш ніж ступати, вона швидко обмацує землю, перевіряє, чи немає чогось гострого, і лише потім приймає на себе вагу тіла. Колючки, скабки та каміння виховують ходу, нога під час ходьби піднімається вище, викидається далі вперед, і от уже людина йде м’яко й спритно, не падає відразу всією вагою тіла на виставлену п’яту і не човгає по-старечому, зачіпаючи носком за кожну нерівність.

Микола, Наталя і Федір щодо цього, можна сказати, пройшли «академію». У житті кожного з них був час, коли вони думали, що взуття треба носити лише взимку. Ридан ще з раннього дитинства привчав Ганну ходити босоніж. А Альфред виявився цілковитим неуком. Друзі весело кепкували з нього, коли він, нарешті, зважився роззутись і, розмахуючи черевиками, зашкандибав по хрящуватому березі.

Нарешті Віклінг забрався на своє місце, і «плавучий будинок» рушив у дорогу, покинувши гостинний берег першої стоянки. Федір, як і до цього, вів судно. Роль стернового він вирішив на перших порах виконувати сам незмінно, бо бачив, що доручити керування новачкові небезпечно.

І справді, річка обміліла, раз у раз траплялися стрімкі перекати, по яких човен мчав із швидкістю до чотирьох метрів на секунду. Величезні камені, оброслі яскраво-зеленим баговинням, немов якісь підводні істоти, прослизали повз них, майже біля самої поверхні води. Треба було вміти вчасно помітити небезпечне місце, вміти за характером хвилі й коловороту наперед визначити, чи глибоко лежить камінь, в разі потреби обійти його збоку.

А човен при такій швидкості течії погано слухається стернового. Весла підняті й лежать непорушно: було б небезпечно прискорювати рух.

Але ось кінчається перекат, річка ширшає, дно зникає в зеленкуватій глибині.

— Повний вперед! — командує капітан, і весла слухняно опускаються на воду.

На веслах — Микола та Альфред. Дівчата відпочивають після куховарства. Ганна лежить на носі, низько схилившись над прозорою водою, і з напруженою цікавістю дивиться у воду. Приємно паморочиться в голові від цього, і здається, що летиш з неймовірною швидкістю над невідомим світом, як у сні.

Федір установив порядок: двоє відпочивають, двоє гребуть через кожні півгодини. Один з відпочиваючих заступає одного з гребців.

Весь час змінюється краєвид. Річка, наче змія, звивається між пасмами гір, то стискується ними у вузьких ущелинах, і химерні скелі нависають тоді над самим її річищем, загрожуючи звалитися на принишклих мандрівників, то розливається в просторих лугових низинах, розкидаючи чисті струмені по піщаних мілинах.

Непомітно підкрадається вечір. Знову починаються шукання стоянки. Роботи чимало: треба нарубати палива для вогнища, приготувати обід, потім остаточно влаштувати постелі, натягти брезентову покрівлю.

Нарешті все зроблено. На зміну теплому вечорові надходить прохолодна ніч. Човен стоїть біля берега на мілині, якнайдальше від головної течії, щоб випадковий обривок плоту, що розбився де-небудь у верхів’ях об каміння, не налетів і не зірвав його з якоря. На березі ще димлять головешки загасаючого вогнища, виблискують спалахуючі світляки іскор.

Втомлені мандрівники тепло вкриваються й засинають здоровим, міцним сном, відчуваючи блаженство відпочинку та приємне ниття в напоєних утомою м’язах.

Перші два-три дні мандрівки Микола переживав, як сон. Після напруженого розумового життя протягом багатьох років уся ця обстановка здавалась йому нереальною.

А тим часом близькі вода, земля, ліс потроху пробуджували в ньому давно забуті відчуття дитинства. Він упізнавав ці могутні пахощі природи, її тихі нічні шерехи, і порухи, і сплески, як після довгої розлуки люди впізнають знайомий погляд, знайомий потиск руки.