Рівняння Максвелла - Анатолій Дніпров

— Тепер починайте роботу!

І всі дванадцять чоловік, схопивши блокноти й олівці, починали гарячково писати. Це була не робота, а якесь шаленство, математична істерика, патологічний приступ математичної лихоманки. Люди звивались і корчились над блокнотами. Їхні руки літали по рядках так, що неможливо було устежити за тим, що вони пишуть. Від напруження обличчя жертв стали фіолетовими, очі виряченими.

Так тривало біля години. Потім, коли рухи людських рук ставали незграбними і рвучкими, коли голови починали майже торкатися столу, а на витягнутих шиях надимались фіолетові вени, генератор перемикався на частоту вісім герц. Усі вмить засинали.

Крафтштудт дбав про розумовий відпочинок своїх рабів!

Згодом усе починалося з початку.

Одного разу, спостерігаючи цю страшну картину математичного несамовиття, я став свідком того, як один з обчислювачів не витримав… Він перестав раптом писати, якось дивно повернувся до свого сусіда, що гарячково працював, і кілька секунд безтямно дивився крізь нього, ніби силкуючись щось пригадати. Здавалося, обчислювач забув щось дуже необхідне для дальшого розв'язання задачі.

Потім чоловік закричав страшним гортанним голосом і заходився шматувати на собі одежу. Уже голий, він почав кусати себе — рвав зубами м'ясо на руках, гриз пальці, здирав шкіру з грудей, бився головою об край стола… Потім знепритомнів і впав додолу.

Решта обчислювачів не звертали на нього ніякої уваги, продовжуючи гарячково скрипіти олівцями.

Побачивши це, я так розлютився, що почав гатити кулаком у замкнені двері. Мені хотілось крикнути нещасним, щоб вони кинули свою роботу, вирвалися з цього проклятого приміщення, зчинили бунт і знищили своїх мучителів.

— Не варто нервувати, пане Раух, — почув я спокійний голос поруч себе.

Це був Больц.

— Ви кати! Що ви робите з людьми! Яке ви маєте право так знущатися з них?

Він посміхнувся своєю м'якою інтелігентною посмішкою і сказав:

— Ви пам'ятаєте міф про Одіссея? Боги запропонували йому зробити вибір між життям довгим, але спокійним, і коротким, зате бурхливим. Він обрав останнє. Ці люди також.

— Вони не робили ніякого вибору. Це ви з допомогою вашого імпульсного генератора примушуєте їх марнувати своє життя і стрімголов мчати до самознищення в ім'я ваших прибутків!

Больц зареготав.

— А хіба ви не чули від них самих, що вони щасливі? І вони справді щасливі. Дивіться, з яким самозабуттям працюють ці люди. Хіба щастя не в творчій праці?

— Мені гидкі ваші міркування. Відомо, що існує природний темп життя людини, і будь-які спроби його прискорити — злочин.

Больц знову засміявся.

— Ви не логічні, професоре. Раніше люди ходили пішки і їздили кіньми. Тепер вони літають на реактивних літаках. Раніше новини, які передавалися з уст в уста, від людини до людини, роками повзли по світу, а тепер люди миттю все узнають по радіо і по телефону. Це приклади того, як сучасна цивілізація прискорює темп життя. І ви не вважаєте це злочином. А кіно, а преса, а сотні штучних, утіх і насолод, — хіба це не прискорення темпу життя? То чому ж штучне прискорення функцій живого організму ви вважаєте злочином? Я певен, ці люди, живучи природним життям, не зробили б і мільйонної частки того, що вони роблять тепер. А смислом усього життя, як відомо, є творчість. Ви в цьому самі пересвідчитесь, коли приєднаєтесь до, них. Скоро й ви зрозумієте, в чому радість і щастя! Днів через два. Для вас готують спеціальне приміщення. Ви там працюватимете самі, бо, пробачте, трохи відрізняєтесь од нормальних людей.

Больц фамільярно поплескав мене по плечу і залишив самого міркувати над його нелюдською філософією.

У відповідності із «спектром» мене почали «виховувати» при тій частоті, коли моя воля могла мобілізувати мене на будь-який найнерозважніший подвиг. Через те мені нічого не варто було виявити і такий героїзм, як симулювати втрату волі. Я бездумно стояв навколішках І понуро повторював за радіорепродуктором молитовну нісенітницю, що прославляла Крафтштудта. Крім молитви, мені, як новачкові, сповістили деякі істини з нейрокібернетики. Безглуздий смисл цього вчення полягав у тому, щоб запам'ятати, яким частотам імпульсів відповідають ті чи інші почуття людини. В моїх планах на майбутнє вирішальне значення належало частоті, що стимулює математичні здібності, та ще одній, яка, на щастя, виявилась близькою до дев'яноста трьох герців.

«Виховання» тривало тиждень, і коли я став на вигляд покірним, мене посадили за роботу. Перша задача, яку мені дали розв'язати, полягала в аналізі можливості збивати в просторі над землею міжконтинентальні ракети.

Весь розрахунок я виконав за дві години. Результат був невтішним для паліїв війни.

Друга задача, теж воєнного характеру, стосувалась розрахунку нейтронних пучків, потрібних для підриву атомних бомб противника. Тут теж відповідь вийшла сумною. Нейтронна гармата має важити кілька тисяч тонн. З нею до складів атомних бомб противника не підберешся!

Я розв'язував ці задачі справді з величезною насолодою і, мабуть, Мав вигляд такого ж несамовитого, як і інші. Але генератор, замість того щоб зробити мене безвольною ганчіркою, навпаки, вселив у мене ентузіазм. Радісне почуття бадьорості й упевненості у власних силах не покидало мене і під час відпочинку. Я удавав, що сплю, а сам обмірковував плани помсти.

Покінчивши з задачами військового міністерства, я взявся усно (щоб ніхто не знав) розв'язувати найголовнішу для мене математичну задачу — як висадити в повітря обчислювальний центр Крафтштудта зсередини.

«Висадити в повітря» — це, звичайно, фігуральний вираз. Ні